Стати мачухою — не моя історія, не мій вибір

Ще в молодості я й гадки не мала, що стану мачухою – це не був мій шлях, не мій вибір.

Коли я зустріла Богдана, він одразу розкрив карти: троє дітей від першого шлюбу, аліменти, щедрі подарунки на кожні свята, плани купити кожному власну оселю у Львові. Мені було двадцять сім, йому – тридцять сім. Я знала, на що йду. Більше того – мені навіть подобалося, що він не тиснутиме на мене через дітей. Я завжди була з тих, хто свідомо обирає життя без батьківства. Чайлдфрі – мій чіткий, обдуманий вибір. Вільні роки, подорожі, робота, свій час.

Спочатку все йшло добре. Богдан орендував просторий будинок під Житомиром, заробляв непогано. Діти – чемні, виховані, приїжджали до нас на вихідні, ночували. Я знаходила з ними спільну мову: дивилися фільми, готували вареники, вони ставилися до мене з повагою. Загалом, роль «приємної тітки на вихідні» мене цілком влаштовувала. Ніхто нікому не заважав.

Так минуло два годі. А потім… усе пішло шкереберть. Старшому синові виповнилося чотирнадцять, він встряв у сварку з матір’ю та прямо-таки втік до нас. Богдан, як завжди, зранку до ночі на роботі, а я лишилася наодинці з бунтівним підлітком. Вічні стукання дверима, музика на всю гучність, грубі відповіді. У моєму домі з’явилася чужа дитина, яка поводилася так, ніби я для неї – пусте місце. І вона була права, адже я й справді ніхто.

Минуло три місяці – і колишня дружина Богдана «на час» відправила до нас і молодших. Мовляв, переїжджає до Києва, нова посада, трішки облаштується – і одразу забере дітей. Але «тимчасово» перетворилося на цілий рік. Діти досі з нами. Ні дзвінків, ні натяків, що мати збирається їх повернути.

Тепер у моїй хаті живуть троє чужих дітей. Старший ігнорує мене, робить усе навпаки, немов я – покоївка. Середній не встигає з навчанням, і кожного вечора треба сидіти з ним над домашнім. Молодший – найспокійніший, але його треба возити на гуртки, секції, олімпіади. І все це – на мені.

Я не підписувала такого контракту. Я не хочу бути нянькою, вчителькою, водієм і кухарем у одній особі. Мені ніколи працювати. Я фрілансерка, колись мала постійних клієнтів, замовлення, стабільний заробіток. Тепер – тиша. Люди просто перестали чекати, адже я завжди при дітях. Дні минають у біганині, у побутових клопотах. А де ж я серед усього цього?

Я намагалася поговорити з Богданом. Спокійно, по-дорослому. Він киває, але відповідає одне й те саме: «Це мої діти, я не можу вигнати їх на вулицю». І додає: «Ти ж розумієш, вони ж ні в чому не винні…» Так, не винні. Але й я – не винна. Я не народжувала цих дітей. Я не обіцяла бути їм матір’ю. Я не готова жертвувати своїм життям заради чиїхось помилок.

Останніми днями я ловлю себе на думці, що виходу немає. Тільки розлучення. Тільки вільне життя. Я втомилася бути заручницею чужої родини, чужих помилок, чужих дітей. Я не зла. Я просто людина, яка хоче жити своїм життям, а не нав’язаним кимось. І якщо він цього не розуміє – значить, ми з самого початку говорили різними мовами.