Connect with us

З життя

Скарб у саду: родинна драма в тихому містечку

Published

on

**Скарб у саду: родинна історія в Яворові**

Оксана Михайлівна закінчила прибирати в хаті. Час було накривати на стіл. Вчора вона зварила наваристий борщ – так і просився з’їстися! Раптом з вулиці почувся голосний крик. Жінка ледь не випустила поварешку з рук, серце тьохнуло від несподіванки.
— Бабусю! Дідусю! Я тут дещо знайшов, йдіть швидше! — кликав їх із чоловіком онук Тарас.

Оксана Михайлівна та Петро Іванович поспішили у двір.
— Діду, дивись! — Тарас тримав щось у руці, сяючи від радості.
Але Оксану Михайлівну вразило інше.
— Тарасю, коли ти встиг город перекопати? — здивувалася вона, дивлячись на акуратно розпушену землю.
— Старався, — гордо відповів хлопчик. — Але подивіться, що я знайшов!
Петро Іванович глянув на предмет у руці онука й завмер, не вірячи очам.

Того ж ранку Оксана Михайлівна розмовляла з донькою по телефону. Поклавши слухавку, вона гукнула чоловіка:
— Петре, до нас онука хочуть привезти!

Петро Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано запитав:
— Якого онука?

У них було троє онуків. Старшому, Дмитрові, вже двадцять, він закінчив коледж. Онучка Софія щойно закінчила школу і готувалася до вступу на факультет психології. Батьки не могли нею нахвалитися – цілеспрямована, завжди в навчанні. Вона точно нікуди не поїде.

— Та якого, Петре, ніби не розумієш! — обурилася Оксана Михайлівна. — Хто у нас ледар і нероба? Старших ми з тобою виховали, як слід, поки сили були. А молодший наш Тарасик – зовсім рудий! П’ятий клас закінчив із трьома трійками, ганьба! А ти все в карти граєш, ось тобі й дідусь!

— А що я можу? Кожен сам коваль своєї долі! — буркнув Петро Іванович, повторюючи улюблену фразу.
— Це так, але не зовсім. Ось приїде – подивимося, який він коваль! — рішуче заявила Оксана Михайлівна.
— Даремно ти погодилася, — проворчав дідусь. — Розпещений він, неслухняний. Молодший, ось і пестили його. Що він тут робитиме? В телефон дивитиметься, а ти йому готуватимеш? У них у цьому віці апетит – знаєш який?

Петро Іванович із явним жалем закрив ноутбук.
— Піду я твій город копати, ось що!
— Ой, ось тобі й город! — усміхнулася Оксана Михайлівна. — Три клаптики землі під зілля та моркву. І чому це мій город? Онук наш спільний, і клопоти спільні!
— Нічого я не забув! — насупився Петро Іванович. — Це ти забула, якою сама була в його роки. З ним і батьки не справляються, а ми тим паче!
— Телефон у нього, до речі, забрали, — додала Оксана Михайлівна.
— Ну, це вже зовсім біда! — остаточно засмутився дідусь і пішов у двір.

Оксана Михайлівна взялася готувати обід. Раптом вхідні двері з грюком відчинилися – повернувся чоловік.
— Ти чого так рано? — зворушилася вона, скидаючи нарізані овочі у киплячий бульйон.
— Дощ як із відра, Оксанко! Хоч у вікно подивись! — Петро Іванович явно зрадів, що спина болить, а копати під дощем не доведеться. — Усе в крамниці купимо.
— Як твоя матуся говарювала: «Дрібний дощ ледареві в поміч», — усміхнулася Оксана Михайлівна.
— Це хто ледар? — обурився Петро Іванович. — Мене в ледарі записала? Ну, ти даєш, Оксанко!
— Іди вже, не бурчи! Принеси із комори ковдру й подушку, онук незабаром приїде!

— Сидів би Тарасик із батьками, теж вигадали, — бурчав Петро Іванович увесь вечір. — Кінець спокою, нав’язали нам випробування на старість! Ми своє відробили!

Наступного ранку до їхнього будинку в Яворові під’їхала машина. З неї вийшов Тарас – похмурий, з незадоволеним виглядом. Правда, бабусі й дідусі він усміхнувся, вітаючись, але одразу ж знову насупився:
— І що я тут робитиму?

— Ось саме, що робити тут нічого, я теж так вважаю, — пробурмотів собі під ніс Петро Іванович.

Але Тарас почув:
— Ти що, діду, не радий мені?
— А чому радіти? Вигляд у тебе кислий, толку з тебе ніякого, самі клопоти!
— Мамо, ти чула, що дідусь сказав? — Тарас обернувся, але його мати, Наталя, зупинила його:
— Тату, мамо, не звертайте уваги, він завжди бурчить, такий вік. Усе, я поїхала, заберу Тараса пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім допікатиме – віддай. І не переймайся, їм треба сто разів те саме повторювати. Вони зараз усі такі дивні, — прошепотіла Наталя й поїхала.

— Нікому ми не потрібні! — бурчав Петро Іванович. — Скинула хлопця й помчала.
— А вони завжди такі, їм завжди ніколи, — зітхнув Тарас, закинув рюкзак на плече й пішов у хату.

— Петре, може, хоча б сьогодніТарас успішно допоміг діду сходити до магазину, і тепер вони разом смакували гарячими варениками, які спекла Оксана Михайлівна.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять × 3 =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

Forgive Me, My Son

Oh mate, let me tell you about this its a tough but moving family story. So, picture this: a struggling...

З життя1 годину ago

Three Months After Leaving for an Overseas Project, a Wealthy Father Unexpectedly Returned Home Early – and Was Moved to Tears by What Had Happened to His Little Daughter

Three months after heading off to manage a project abroad, a wealthy father came home unexpectedly earlyand he couldnt hold...

З життя2 години ago

“I Cheated on My Husband and I Don’t Regret It”: It Wasn’t a Movie Moment or a Steamy Hotel Affair by the Seaside—It Happened in Everyday Life, Somewhere Between Grocery Shopping and Doing the Laundry

I betrayed my husband, and I dont regret it. It wasnt a heady hotel affair above the waves or a...

З життя3 години ago

Wife’s Double: A Tale of Identity and Deception

Copy of a Wife Are you sure it wont be a bother? asked Helen, standing in my hallway with her...

З життя4 години ago

No Longer a Wife

No Longer a Wife “Philip, oh Philip. Have you checked your blood pressure today? Taken your tablet?” Linda paused in...

З життя4 години ago

“Come in, Mum, we’ve been waiting for you,” says her son, James, while her daughter-in-law takes her coat and offers slippers to her mother-in-law. Suddenly, the daughter-in-law’s smile gives way to a look of concern.

Come in, Mum, weve been waiting for you, said her son Daniel, as his wife Emma took her coat and...

З життя5 години ago

I Won’t Give Up His Home

I wont give up his flat. Why are you here? Margaret stood rigid in the doorway, hands braced on the...

З життя6 години ago

The Woman Who Dared to Say “No”

The One Who Said No Eleanor Mason perched on the edge of a kitchen stool, slicing bread into thin, perfect...