Connect with us

З життя

Скарб у саду: родинна драма в тихому містечку

Published

on

**Скарб у саду: родинна історія в Яворові**

Оксана Михайлівна закінчила прибирати в хаті. Час було накривати на стіл. Вчора вона зварила наваристий борщ – так і просився з’їстися! Раптом з вулиці почувся голосний крик. Жінка ледь не випустила поварешку з рук, серце тьохнуло від несподіванки.
— Бабусю! Дідусю! Я тут дещо знайшов, йдіть швидше! — кликав їх із чоловіком онук Тарас.

Оксана Михайлівна та Петро Іванович поспішили у двір.
— Діду, дивись! — Тарас тримав щось у руці, сяючи від радості.
Але Оксану Михайлівну вразило інше.
— Тарасю, коли ти встиг город перекопати? — здивувалася вона, дивлячись на акуратно розпушену землю.
— Старався, — гордо відповів хлопчик. — Але подивіться, що я знайшов!
Петро Іванович глянув на предмет у руці онука й завмер, не вірячи очам.

Того ж ранку Оксана Михайлівна розмовляла з донькою по телефону. Поклавши слухавку, вона гукнула чоловіка:
— Петре, до нас онука хочуть привезти!

Петро Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано запитав:
— Якого онука?

У них було троє онуків. Старшому, Дмитрові, вже двадцять, він закінчив коледж. Онучка Софія щойно закінчила школу і готувалася до вступу на факультет психології. Батьки не могли нею нахвалитися – цілеспрямована, завжди в навчанні. Вона точно нікуди не поїде.

— Та якого, Петре, ніби не розумієш! — обурилася Оксана Михайлівна. — Хто у нас ледар і нероба? Старших ми з тобою виховали, як слід, поки сили були. А молодший наш Тарасик – зовсім рудий! П’ятий клас закінчив із трьома трійками, ганьба! А ти все в карти граєш, ось тобі й дідусь!

— А що я можу? Кожен сам коваль своєї долі! — буркнув Петро Іванович, повторюючи улюблену фразу.
— Це так, але не зовсім. Ось приїде – подивимося, який він коваль! — рішуче заявила Оксана Михайлівна.
— Даремно ти погодилася, — проворчав дідусь. — Розпещений він, неслухняний. Молодший, ось і пестили його. Що він тут робитиме? В телефон дивитиметься, а ти йому готуватимеш? У них у цьому віці апетит – знаєш який?

Петро Іванович із явним жалем закрив ноутбук.
— Піду я твій город копати, ось що!
— Ой, ось тобі й город! — усміхнулася Оксана Михайлівна. — Три клаптики землі під зілля та моркву. І чому це мій город? Онук наш спільний, і клопоти спільні!
— Нічого я не забув! — насупився Петро Іванович. — Це ти забула, якою сама була в його роки. З ним і батьки не справляються, а ми тим паче!
— Телефон у нього, до речі, забрали, — додала Оксана Михайлівна.
— Ну, це вже зовсім біда! — остаточно засмутився дідусь і пішов у двір.

Оксана Михайлівна взялася готувати обід. Раптом вхідні двері з грюком відчинилися – повернувся чоловік.
— Ти чого так рано? — зворушилася вона, скидаючи нарізані овочі у киплячий бульйон.
— Дощ як із відра, Оксанко! Хоч у вікно подивись! — Петро Іванович явно зрадів, що спина болить, а копати під дощем не доведеться. — Усе в крамниці купимо.
— Як твоя матуся говарювала: «Дрібний дощ ледареві в поміч», — усміхнулася Оксана Михайлівна.
— Це хто ледар? — обурився Петро Іванович. — Мене в ледарі записала? Ну, ти даєш, Оксанко!
— Іди вже, не бурчи! Принеси із комори ковдру й подушку, онук незабаром приїде!

— Сидів би Тарасик із батьками, теж вигадали, — бурчав Петро Іванович увесь вечір. — Кінець спокою, нав’язали нам випробування на старість! Ми своє відробили!

Наступного ранку до їхнього будинку в Яворові під’їхала машина. З неї вийшов Тарас – похмурий, з незадоволеним виглядом. Правда, бабусі й дідусі він усміхнувся, вітаючись, але одразу ж знову насупився:
— І що я тут робитиму?

— Ось саме, що робити тут нічого, я теж так вважаю, — пробурмотів собі під ніс Петро Іванович.

Але Тарас почув:
— Ти що, діду, не радий мені?
— А чому радіти? Вигляд у тебе кислий, толку з тебе ніякого, самі клопоти!
— Мамо, ти чула, що дідусь сказав? — Тарас обернувся, але його мати, Наталя, зупинила його:
— Тату, мамо, не звертайте уваги, він завжди бурчить, такий вік. Усе, я поїхала, заберу Тараса пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім допікатиме – віддай. І не переймайся, їм треба сто разів те саме повторювати. Вони зараз усі такі дивні, — прошепотіла Наталя й поїхала.

— Нікому ми не потрібні! — бурчав Петро Іванович. — Скинула хлопця й помчала.
— А вони завжди такі, їм завжди ніколи, — зітхнув Тарас, закинув рюкзак на плече й пішов у хату.

— Петре, може, хоча б сьогодніТарас успішно допоміг діду сходити до магазину, і тепер вони разом смакували гарячими варениками, які спекла Оксана Михайлівна.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

сімнадцять − 2 =

Також цікаво:

ES13 хвилин ago

# La clienta del pañuelo azul

Me llamo Marisol, tengo cincuenta y ocho años y llevo diecisiete trabajando en la caja tres del Publix de Coral...

HE53 хвилини ago

# יתרון הבית

הריח הגיע אליה קודם — צבע טרי, משהו הדרי, כמו בחנות נרות. דנה כרמון לא הזמינה שום נרות. היא יצאה...

HE53 хвилини ago

# יתרון הבית

הריח הגיע אליה קודם — צבע טרי, משהו הדרי, כמו בחנות נרות. דנה כרמון לא הזמינה שום נרות. היא יצאה...

PL1 годину ago

# Rachunek uciekającej panny młodej

Głośniki nad głowami wciąż odtwarzały stare przeboje Anny Jantar, gdy moja matka wyrwała mikrofon didżejowi i uznała, że wesele potrzebuje...

EN1 годину ago

# The Christmas I Stopped Being Their Bank

My daughter-in-law's fork froze halfway to her mouth when my son stood up and pointed at the door. "Pay rent...

ES1 годину ago

La receta que Marisol dejó de cocinar

Marisol Reyes llevaba diecisiete años preparando pollo guisado con arroz y habichuelas para Ernesto, aunque él llegara pasadas las once...

HE2 години ago

**הילד שאף אחד לא ראה**

החניון של קניון "עזריאלי חולון" הריח מאספלט חם ומהפלאפל של הדוכן בפינה. השעה הייתה ארבע וחצי אחר הצהריים ביום שלישי...

PL2 години ago

Cichy dług

Nazywam się Barbara Kołek, mam sześćdziesiąt trzy lata i od jedenastu lat pracuję jako kasjerka w oddziale PKO Bank Polski...