Розриваюся між двома вогнями: мама просить допомоги, а чоловік заперечує

Мене звуть Олеся, мені двадцять дев’ять років. Вже шість років я заміжня за Тарасом, у нас росте чудова донечка Софійка — їй чотири роки. Живемо звичайним життям молодої родини: обидва працюємо, платимо іпотеку, рахуємо витрати, намагаємось усе встигати. Останнім часом я працюю віддалено — це дозволяє проводити більше часу з дитиною, і в цьому мені дуже допомагає моя мама.

Моя мама просто не намилується своєю онукою. Вона обожнює її, забирає до себе на дачу, гуляє, займається. Для нас це велика підтримка. Софійка теж обожнює бувати у бабусі — для неї це справжнє свято. Там у неї гойдалки, сад, пісочниця. Але, як і з будь-якою допомогою, у цій теж є зворотний бік.

Мама — людина енергійна. На пенсії, але сидіти без діла не може. Завжди щось вигадує, задумує. Ось цього року, наприклад, вирішила збудувати альтанку на дачній ділянці. Самостійно, без обговорень з нами, замовила будматеріали, а потім просто поставила мене перед фактом:

— Олесю, скажи Тарасу, нехай приїде, допоможе розвантажити. Мені одній не впоратися.

Я мовчки кивнула, хоча чудово знала, якою буде відповідь. Вона не змінювалася останні два роки:

— Це дача твоєї мами, Олесю. Ось нехай вона й мається. Я туди їхати не збираюсь. У мене одне життя і один вихідний на тиждень. Я в нього валяюсь на дивані і не хочу нікому нічого допомагати. Усе!

Я розумію чоловіка. Він справді багато працює. Інколи й у вихідні сидить за ноутбуком, виконує термінові замовлення. Гроші потрібні. Ми платимо іпотеку, дитина росте. Але з іншого боку — це ж моя мама. Вона допомагала нам стільки разів. Вона щотижня забирає Софійку. Вона нічого не вимагає для себе, не лізе в наше життя. І раптом — проста прохання розвантажити дошки для альтанки. Але Тарас сказав: «ні».

У підсумку будматеріали привезли в п’ятницю вранці. Мама подзвонила в паніці — їй нікому допомогти. Я кинула всі справи, посадила Софійку до машини і поїхала. Ми удвох з мамою розвантажували все, що привезли: дошки, цемент, якісь балки. Не кажу вже, як це важко. Мама потім навіть не змогла розігнутися. Але найбільше її вразило, що зять навіть не спробував якось допомогти.

— Олесю, він чоловік чи хто? Це взагалі як? Я що, просила дах перекрити? Просто розвантажити кілька годин! — кип’ятилася вона, зітхаючи.

А я стояла і мовчки слухала. Мені було соромно. Соромно перед мамою. Соромно перед собою. Соромно перед донечкою, яка дивилася на все це й не розуміла, чому бабуся злиться, а мама сумна.

Коли я повернулася додому, там панувала крижана мовчанка. Я спробувала заговорити, пояснити, що це не дитяча витівка, не дурниця — це прохання мами, яка весь час нам допомагає. Але Тарас лиш відмахнувся:

— Ти взагалі мене коли-небудь слухаєш? Я все тягну на собі! Я не зобов’язаний їй допомагати! Це її дача, її будівництво, її проблеми!

Я не знаю, що тепер робити. Я справді опинилася між двох вогнів. З одного боку — мама, яка завжди поруч, яка щиро допомагає, піклується. З іншого — чоловік, втомлений, роздратований, який вважає, що не зобов’язаний. І мені розриває душу — тому що обидва по-своєму праві.

Я люблю Тараса. І я вдячна мамі. Але я не розумію, чому моя сім’я стала для них полем бою. Чому я повинна постійно виправдовуватися? Чому з простої прохання допомогти виростає скандал, від якого тремтить увесь тиждень?

Я втомилася. Втомилася бути буфером. Втомилася мирити, пояснювати, благати. Мені хочеться, щоб мама відчувала себе потрібною й шановною, а чоловік — щоб зрозумів, що іноді допомога — це не обов’язок, а елементарна повага до жінки, яка завжди поруч.

Іноді я думаю — може, варто було жорсткішою? Чи, навпаки, м’якшою? Чи взагалі нічого нікому не говорити, а просто все робити мовчки? Я не знаю.

Але я знаю одне — я не хочу, щоб моя доня колись опинилася в такій самій ситуації. Я хочу, щоб вона жила в любові, розумінні й повазі. І щоб між її чоловіком і бабусею не було війн.

Ось тільки як цього досягти — поки що для мене загадка…