Нова дружина з дітьми перетворила наш дім на щоденне випробування

Це триває вже третій рік. Коли мій син Дмитро привів до нашого дому нову дружину — жінку з двома дітьми від першого шлюбу — я й уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, що вони зупиняться в мене лише на кілька місяців, поки не знайдуть житло. Але минуло три роки, а тимчасове перетворилось на постійне. До того ж — тепер його дружина Оксана чекає на дитину. І кожен день моєї старості все більше нагадує катування.

Ми живемо у звичайній двокімнатній квартирі у спальному районі. Зараз тут — я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Незабаром з’явиться ще одна дитина. Я не скаржусь на Оксану — вона ставиться до мене з повагою, не влаштовує скандалів. Але нічого по дому не робить і не вміє. Хоча діти у садочку, вона не працює, а тільки сидить у телефоні чи гуляє з подружками. Іноді — робить манікюр, і я навіть боятися запитати, чиїми грівнями.

Дмитро працює, так. Але його зарплати ледве вистачає на продукти й комуналку, особливо при такому складі. Решта — на мені. Моя пенсія, а ще підробіток: щодня з п’ятої ранку я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої повертаюся додому. Здавалося б, можна було б і відпочити, але не тут-то було — у мийці гора посуду після сімейного сніданку, обід ще не приготований, білизну не постирано, підлогу не підмелено. І це все — на мені.

Оксана, поки не була вагітною, хоч у магазин ходила, інколи готувала. Зараз — взагалі нічого. Каже, що живіт тягне. Відводить дітей у садок і зникає. Додому приходить з Дмитром до обіду, а їсти ж треба — і готувати, і накривати, і потім усе мити. Невже вона це робить? Звісно, ні. Усе на мені. І я вже не справляюся.

Одного разу я наважилася поговорити з сином. Мовляв, Дмитре, у нас занадто багато народу у малій квартирі, може, ви з Оксаною подумаєте про оренду житла? Він лише плечима знизав: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ножем по серцю. Я все життя жила для нього, для сім’ї. А тепер — терпи?

Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не впала з плити. Забрали на швидкій. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. А як тут відпочивати, коли у домі кожен день — як ярмарок?

Діти, звичайно, не винні. Але й вони, і вагітна Оксана, і байдужість сина перетворили мою старость на нескінченну втому. Після обіду я намагаюся хоч на годину прилягти — ноги гудуть, поперек болить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері дім перетворюється на божевільню: діти верещать, бігають, сваряться, кричать, плачуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.

Я все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не буде бити каструлі, кидати іграшки і чекати, що їм принесуть їжу. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.

Але мені страшно. Страшно залишитися однією. Страшно брати на себе кредит у літах. І все ж ще страшніше — кожен дня почуватися покоївкою у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старость з теплом і турботою. А виявилось — з до крови змитими руками і пульсом за двісті.