«Син не приїхав, бо невістка не пустила: вона вважає, що ми постійно чогось хочемо від нього»

“Син не приїхав, бо невістка не пустила,” — зітхає Валентина Сергіївна, і в її голосі чується гірка звичка до болю. — Ми з чоловіком вже й не хвилюємося. Звикли. Завжди одне й те саме: обіцянки, а потім — тиша.

— Що трапилось цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Ви з нею, здається, не дуже ладнали…

— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не каже, що це вона його стримує. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. Тепер — ні. Вона знайшла, як його утримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з наймитами — син, бачите, не може вирвати і дня, — говорить Валентина, стискаючи зуби від образує.

Йдеться про її сорокарічного сина Олега. Він покинув рідне село дванадцять років тому, оселився в обласному центрі, працює механіком. Колись сам усе робив, тепер лише керує. Одружився в місті, купив квартиру. Усе сам. Дружину, Людмилу, знайшов пізно — обоє вже не молоді були, коли зійшлися.

— Вона до нього ні з ким серйозно не зустрічалася, — додає Валентина. — І я розумію — чому. Характер у неї… як залізо. З першого погляду ми не зійшлися. Я намагалася, чесно. Але вона… наче з самого початку вирішила, що я — ворог.

— Я пару раз чула її по телефону, — встромляє слово «сусідка», — вона наче кепкує, як навіть просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.

Людмила майже не спілкується з батьками Олега. Раз на рік, за її “великою ласкою”, він може до них завітати. І то — без неї. Цього року Олег обіцяв приїхати навесні — допомогти з дахом. Квитки вже купив. Та невістка, як виявилося, все перекрутила.

— Вона вагітна, — зі злістю каже Валентина. — Тепер, бачите, не можна її саму залишати. Хоч жінка доросла, медсестра — що їй загрожує? Дві тижні вже капає йому на думку. Він спочатку чинив опір, а потім…

— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Валентини. — Він її за руку на роботу відводить? У неї ж батьки поряд — нехай допомагають. Чому він має від усього відмовлятися заради неї?

— Ось саме так, — підхоплює Валентина. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — й розлучиться. До речі, її молодша донька вже так залишилася з дитиною на руках. Тепер у батьків живе.

— Та ж Олег — не така людина, — заперечую я. — Він же порядочний. Та й чому б їм разом не приїхати?

— Що ти! — махає рукою жінка. — Людмила ніколи не приїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені взагалі сина не турбувати. Даремно.

— А що вона йому сказала?

— Що ми постійно чогось від нього хочемо. Що тримаємо його подалі від сім’ї. Що в неї вже немає сил з нами боротися. Що відпустку він повинен проводити з дружиною та дитиною, а не “потворувати примхи стариків”. І що нашій хаті вона не потребує, залиште собі.

— Яка нахаба! А син?

— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на день?

Чоловік Валентини не витримав. У серця сказав синові, що більше чекати не буде — найме робітників, зробить сам. А нехай сидить з дружиною, якщо вона тепер важливіша за батьків.

— Тільки ж він не розуміє, — тихо додає Валентина. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…