Як жити далі — не знаю. Сестра виявилася зрадницею.

Ой, навіть не знаю, як тепер жити… Моя ж рідна сестра виявилася зрадницею.

Ми з чоловіком були, як кажуть, нерозлучні. Усі нам заздрили — тиха, гармонійна, тепла родина. Він завжди був чемний зі мною — і вдома, і на людях. Навіть подруги дивувалися, казали: «Так не буває, щоб у хаті завжди було спокійно. То ненадовго!» А я тільки сміялася. Даремно… Мабуть, зглазили.

Все розвалилося раптом. Почалося з того, що мою молодшу сестру звільнили. Вона залишилася без копійки і з великим почуттям провини. Ми завжди були близькі, адже після смерті мами я стала для неї матір’ю. Без вагань запросила її пожити в нас, доки не знайде роботу. Виділили їй кімнатку.

Спочатку все було добре. Але незабаром у хаті почалося щось дивне. Чоловік став нервовим, дратівливим. Його більше не тішило те, що завжди радувало. Усмішка, яка зустрічала мене після роботи, зникла. Він почав грубити, сперечатися через дрібниці, постійно нарікав на сестру: то чашки не там ставить, то білизну не так вішає.

Я турбувалася, але списувала все на стрес. Одного разу навіть поговорила з сестрою, м’яко натякнула, щоб була акуратнішою. Вона лише кивнула, сказала, що зрозуміла.

А потім сталося те, що змінило все.

Того дня я повернулася з роботи раніше. У хаті було тихо. Думала, нікого немає, але коли відчинила двері у спальню — у мене підкошилися ноги. На нашому ліжку, під нашою ковдрою, я побачила їх. Мого чоловіка. І свою рідну сестру.

Вони навіть не встигли нічого сказати. Я мовчки зачинила двері і пішла на кухню. Серце билося, наче дзвін, у вухах шуміло. Світ за секунду перестав існувати. Усе, що я будувала, у що вірила — виявилося брехнею.

Я не кричала, не влаштовувала скандалів. Просто зібрала його речі й поставила біля дверей. Сестру вигнала одразу. На її сльози та виправдання в мене не було ні сили, ні бажання. Як вона могла так зі мною вчинити? Як можна зруйнувати і свою, і мою родину?

Минуло вже кілька місяців, а я досі не знаю відповіді: як пережити цю зраду? Як пробачити — і чи можливо це взагалі? Моя душа тепер порожня. Усе, що було мені дороге, зрадило мене.

Але я намагаюся жити. З кожним днем дихається трохи легше. Кажуть, час лікує. Я не впевнена. Але вірю: колись я знову навчуся довіряти. Тільки вже не так сліпо…