Свекруха ближча за матір: гірка правда мого життя

Свекруха ближча, ніж рідна мати: гірка правда мого життя

Це історія про те, як одна жінка стала для мене справжньою матір’ю, а інша лише формальністю у документах.

Моїй рідній матері завжди було важливіше її власне самопочуття, її бажання, її спокій. А я — десь на другому плані, як тінь, як щось обов’язкове, але неважливе. Зараз вона сердиться, що я не бігаю до неї за першим згуком, що з «чужою» — як вона каже — жінкою у мене ближчі стосунки, ніж з тією, що мене народила. Але це вона сама так зробила.

З дитинства я жила за одним простим правилом: не заважати мамі. Це гарантувало тишу вдома і відсутність скандалів. Вона була зайнята собою, серіалами, подругами, якимось вічним роздратуванням. Перевірка домашнього завдання закінчувалася ляпасом, а розмови — роздратованим криком.

— Господи, і вдома спокою нема! Дай подивитися телевізор! — гула вона, ледь я відкривала рота.

Жодного ранкового виступу вона не відвідала. Жодних батьківських зборів не минуло без її дорікань. Мене підтримувала бабуся, і навіть вітчим — чужий чоловік — дарував мені більше тепла. Він допомагав із уроками, записав мене до бібліотеки, щиро цікавився моїм життям. Я любила його. І коли він пішов, плакала більше, ніж мама. Вона, здається, навіть не помітила.

Після цього ми остаточно віддалилися одна від одної. Я була сама по собі. Вона — теж. Так, годувала, вдягала. Але не питала, як у мене справи, не обіймала, не цікавилася. Я могла збитися з шляху, але, мабуть, інтуїція врятувала.

Після школи мама відмовилася оплачувати навчання. Сказала: хочеш — заробляй сама. Я працювала багато і важко. Брала будь-яку роботу, не скаржилася. В одній із компаній познайомилася з Олегом — моїм майбутнім чоловіком. Ми покохали одне одного, зіграли скромне весілля і переїхали до його батьків.

І ось тоді моє життя змінилося.

Його мати, Наталя Михайлівна, виявилася не просто гарною жінкою. Вона стала для мене справжньою матір’ю. Без істерик, без засуджень, без докорів. Вона слухала, підтримувала, давала поради, коли я просила. Ніколи не лізла у моє життя, але завжди була поруч.

Я вперше відчула: от воно, справжнє тепло. Ось вона, родина. Я не боялася бути собою. Не боялася робити помилки. Мені не потрібно було захищатися. І я сама почала називати її «мамою» — це було природньо.

Моїй рідній я дзвонила раз на тиждень. Просто щоб вона не говорила, що я зовсім про неї забула. Але кожна така розмова закінчувалася на «ти невдячна, ти кинула мене». І я знову клала слухавку з болем у грудях.

— Та вона просто ревнує, — казала Наталя Михайлівна. — У тебе тепер є своя родина. А твоя мати все ще хоче, щоб ти жила її життям.

За 12 років шлюбу у нас народилися двоє чудових дітей. Ми вже живемо у своїй квартирі, а свекорі переїхали за місто. Діти обожнюють бувати у них. А от до моєї матері їхати не хочуть. І ми з чоловіком заїжджаємо лише на свята — з обов’язку, не від серця.

Вона ображається. Звинувачує. Каже, що я зрадила її. Але я знаю: справжня мати — це не та, що просто народила, а та, що любить. Наталя Михайлівна стала для мене саме такою. Вона поруч. Вона підтримує. Вона щиро радіє моїм успіхам і допомагає пережити невдачі.

Я не мщу своїй матері. Ні. Я їй допомагаю, як повинна. Продукти, ліки, комуналка. Але свою душу я давно закрила для неї. Занадто багато болю. Занадто багато байдужості, яку вона називала «вихованням».

Може, хтось мене засуджуватиме. Але це моя правда. Моє життя. І моя свекруха — мені рідніша, ніж мати.