Супутниця: Історія про дружбу та подорожі разом

Ось і посадку оголосили, і Дмитро вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Зайшов у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось важко дихаючи йде вагоном. Обернувся літня жінка з валізкою на колесиках, більше схожою на рюкзак, у осінньому пальті та кольоровій хустці стояла навпроти, намагаючись віддихатись.

«Ну от, подумав Дмитро, бабуся, мабуть, моя сусідка, зараз почне випрошувати нижнє місце».

Подивись, сину, у мене, здається, нижнє, віддихнувши, попросила пасажирка.

Місце справді було нижнє. Вона засуєтилась, розкладаючи речі. Дмитро помітив, що сусідці десь за сімдесят. «Оце так, подумав він, і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться?»

Жінка нарешті сіла на свою полицю, склала ручки в зморшках на колінах. У вагон заходили люди, але на верхні місця їхнього купе ніхто не зайшов. Дмитро вже змирився, що доведеться їхати з літньою сусідкою, з якою й поговорити ні про що.

Потяг рушив. Незабаром зявилася провідниця принесла білизну. Жінка одразу ж заходилась стелити, акуратно розправляючи простирадло. Потім знову сіла й перша заговорила:

Не звикла я до таких ліжок, вдома в мене мяка постіль, а тут боки помну. З молодості не їздила, вже й не сподівалась, що колись поїду.

Дмитро кивнув і мовчав.

Мене Ганна Іванівна звуть. А вас як називають?

Дмитро.

А по батькові?

Олегович. Можна просто Дмитро.

Ну, гаразд, ти ще молодий, можна й по імені. У гості їдеш?

Чому в гості? здивувався Дмитро. З відрядження додому повертаюся.

Отак! Додому це добре. А я ось із дому на старість літ. Жінка раптом замовкла й почала дивитися у вікно. Дмитрові здалося, що в очах зявилися сльози, хоча вона й не плакала. Йому раптом стало соромно, що так неввічливо повівся зі старенькою.

А ви теж додому, чи із дому? Вирішивши помякшити свою холодність, запитав він.

Із дому, сину, із дому Ось і незвично мені їхати лише добу, а тривожно якось.

А до кого їдете?

До доньки, Ганна Іванівна дістала з кишені хусточку й витерла сльозу.

То радіти треба, а ви плачете.

Та я й радію пять років із донькою не бачились, думала, може, й більше не побачу.

Розгубилися, чи що?

Розгубилися, сину, за власною волею. Характер у нас обох був гарячий, гордість заважала жити мирно, от і не бачились стільки років. Як тільки донька підросла почали сваритись. Без батька її виростила, усе було: й кричали, й ображались. Заміж перший раз назло мені вийшла, але не склалось. А я її не підтримала добрим словом, лише докоряла ось і сварились усі роки. Онучку проти мене налаштувала, усе робила мені навперейми. А пять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у поліцію ходила, розпитувала переживала, адже вона ж із онукою поїхала.

Потом вона знайшлась, написала, що в неї все добре, що знову вийшла заміж, але щоб я не шукала її й ніколи не приїжджала. І ось із цим тягарем на душі я й жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була не права. Нехай вона мене не слухала, але ж це моя рідна дитина.

А рік тому прийшов лист від доньки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розійшлася, що сама вже бабусею стала й питала про моє здоровя. Я цілу ніч проплакала, а потім відписала, що життя без них для мене не життя. Потім перетелефонувались, поговорили й зрозуміли, що провини були з обох сторін.

У онучки дитина народилася отже, у мене є правнук. Олена, моя донька, допомагає їй, не може вирватись, от і запросила мене до себе. Ось я й наважилась у гості до неї поїхати хто знає, скільки мені ще часу залишилось, здоровя вже не те, тим більше тиск мучить так хочеться побачитись.

Дмитро мовчав чужа історія глибоко вразила його. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же й старша сестра Дмитра завжди думав, що сестра догляне за нею. А тепер після розповіді сусідки в грудях занило, навалився жаль адже він син, мати сумує за ним, хоче бачити частіше.

Дмитро всю дорогу спілкувався з Ганною Іванівною час проминув непомітно. Він допоміг сусідці вийти з вагона, помітив, що до них йде гарненька жінка, тривожно поглядаючи в їхній бік. Дмитро відійшов. Дві жінки зустрілися поглядами, кинулися одна до одної й довго не могли розійтись. Обидві плакали. Зустріч була настільки зворушливою, що Дмитро вже не сумнівався у них усе буде добре.

Він відійшов убік захотілося курити. Та й взагалі якось схвилювався. Дістав телефон і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати:

Мамо, я приїхав. У вихідні