Батько видружив її з жебраком, бо вона народилася сліпою – а те, що сталося далі, залишило всіх без слів.

Її батько видав її за жебрака, бо вона народилася сліпою і те, що сталося далі, приголомшило всіх.
Зайнаб ніколи не бачила світ власними очима, але відчувала його жорстокість з кожним подихом. Вона народилася сліпою в родині, де краса цінувалася понад усе.
Її сестер захоплювалися за їхні чарівні очі та витончені силуети, тоді як до самої Зайнаб ставилися як до тягара як до сорому, захованого між стінами будинку, як до плями на бездоганній репутації родини.
Мати померла, коли дівчинці було лише пять. З того часу батько змінився став холодним, сповненим гіркоти, особливо до неї. Він ніколи не називав її на імя. Для нього вона була просто “ця істота”.
Не дозволяв сидіти за столом із іншими, навіть бути в кімнаті, коли приходили гості. Вважав її проклятою, ознакою невдачі, карою, посланою згори.
Коли Зайнаб виповнився 21 рік, він прийняв рішення, яке розбило те, що залишалося в її вже понівеченому серці.
Одного ранку він увійшов до її маленької кімнатки де вона сиділа в тиші, торкаючись рядків старої книги, написаної шрифтом Брайля і поклав їй на коліна згорнутий шматок тканини.
Завтра ти виходиш заміж, сказав він сухо, без жодних емоцій у голосі. Зайнаб застигла. Слова здавалися безглуздими. Заміж? За кого?
За жебрака з мечеті, продовжив він. Ти сліпа, він бідний. І Ідеальна пара, додав він, і вона відчула, як холод розливається її тілом, але в той же мить десь глибоко в душі промайнула іскра надії адже саме в цій темряві їй судилося знайти справжнє світло.