Будинок звели, а жити в ньому — неможливо: історія одного марного будівництва

**Щоденник Валерії Михайлівни**

Валеріє Михайлівно! Та що ви робите?! гукала Ганна Семенівна, махаючи у повітрі зімятою довідкою. Як це не можна жити? Хіба ж хата збудована! Ось вона стоїть!

А документів немає, спокійно відповіла жінка за вікном, навіть не піднімаючи очей від паперів. Без паперів хоч золотий палац зведи жити не дозволимо.

Які ще документи?! Ділянка наша, материнський капітал витратили, кредит взяли! Усе за законом! Ганна вдарила кулаком у підвіконня, від чого дзенькнули шибки.

Любко, Валерія Михайлівна нарешті відірвалася від паперів і подивилася на відвідувачку поверх окулярів. Ділянка ваша, це так. А де дозвіл на будівництво? Де узгоджений проект? Де акт здачі?

Ганна відчула, як під нею підгинаються коліна. Присіла на незручний пластиковий стілець.

Нам казали, що для приватного будинку нічого узгоджувати не треба… Сусіди будували без усіляких проектів…

А коли це було? хмикнула чиновниця. Закони змінюються, любко. Тепер без папірців нікуди.

Ганна вийшла з адміністрації, наче приголомшена. Дощик моросив дрібний, неприємний, прямо в душу пробирався. Вона сіла у стареньку машину, дістала телефон.

Вітьку? Вітьку, сину… голос тремтів. Приїжджай, будь ласка. Тут така справа…

Віктор приїхав за годину, знайшов матір, яка сиділа на ґанку їхнього нового будинку. Будинок і справді був гарний двоповерховий, з великими вікнами, охайним дахом. Ганна копила на нього все життя, продала міську квартиру, додала материнський капітал, взяла кредит.

Мам, що трапилося? Син присіпор з нею на сходинку. Чому ти не в хаті сидиш?

Та не можна мені в хаті сидіти, гірко усміхнулася Ганна. Виявляється, жити тут не можна. Будинок не оформлений як слід.

Віктор нахмурився.

Як це не оформлений? Ти ж усе робила через будівельну фірму. Вони мали…

Мали, та не зробили! вибухнула Ганна. Обдурили, Вітьку! Казали, що все самі оформлять, а самі лише гроші взяли та й зникли! Тепер дзвоню телефони не відповідають!

Віктор діста