Час спливає… Та ти з’явився

Ти бачиш, мені недовго лишилось… Але ти прийшов.

Тарас палив вже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив між пальцями недопалок і вперто дивився у вікно четвертого поверху. Там, де жила Марія.

— Навіщо я сюди приперся, а? — пробурмотів він і з роздратуванням шпурнув недопалок у бік переповненої урни.

Як завжди — промахнувся. Зітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до урни, зібрав усі чотири недопалки й засунув їх глибоко в смітник. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав, хотів уже дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.

Щоб відволектися, почав озиратися навколо. Погляд впав на котів. Чотири штуки. Сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого четвертого поверху.

«Марія б їх усіх уже до себе забрала», — усміхнувся Тарас. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледве живих котів — лікувала, годувала, розтоплювала кригу в їхніх очах. Любила тварин… можливо, навіть більше, ніж людей. І іноді Тарасу було боляче. Не за себе. За людство. Хоча після тридцяти років він і сам зрозумів — деяких людей справді нема за що любити. У тому числі й себе.

Згадувати те, як він вчинив із Марією, було важко. Він кинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе мати дітей — і втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Все це було важливіше за кохання. Або так здавалося. Тоді він був упевнений, що робить правильно. Що так буде краще для обох. А тепер… тепер розумів, що повівся як боягуз.

Він заплющив очі. Вдихнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.

Потрібно було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після всього.

Він пам’ятав її повідомлення: «Вибач мене за все. Хочеться побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.

І раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.

— Дядьку, вибачте, не підкажете, котра година? А то телефон сів.

— Без десяти п’ять, — відповів Тарас.

— А ви часом не Олег? Я просто тут маю зустрітися з одним хлопцем…

— Ні. Тарас.

— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?

Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.

Тарас підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Повільно пішов до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.

Двері відчинила дівчина. Дуже молода.

— Ви, мабуть, Тарас? Заходьте. Марія Іванівна казала, що ви можете прийти.

— А ви хто?

— Оля. Я з сусідньої квартири. Допомагаю їй. Ну все, я йду, якщо що — у неї є мій номер.

Оля зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Марією починали жити разом. І тут же все закінчилося. Був це дім чи просто точка відліку? Він не знав.

— Таразь, ти чого там застряг? — почув він голос Марії з кімнати. — Заходь.

Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.

— Привіт, Марійко, — голос тремтів.

— Привіт… Впізнала тебе зразу. Більше ніхто вже й не прийде.

— Зовсім нікого?

— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б подивлюсь на тебе.

Вона спробувала підвестися — і відразу здалася від болю.

— Допомогти?

— Не треба… Або ні… Допоможи.

Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.

— Дякую, — сказала Марія з посмішкою. — Так краще.

— Ти… ти що, серйозно хвора?

— Ні, Тарасе. Я не хвора. Я помираю. Просто… помираю.

Він завмер. Вона говорила спокійно. Звично. Ніби обговорювала погоду.

— Я не зрозумів… Ти ж не писала про це…

— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було жодного дня, щоб я не згадала тебе.

Вона говорила швидко, ніби боялася не встигнути. Він слухав, і всередині все переламувалося.

— Я хотіла попросити вибачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б вибрала тебе. Знову.

Тарас ледве стримував сльози. Намагався посміхнутися — не вийшло.

— Це я повинен просити вибачення… за все.

— Ні, ти зробив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.

Він підвівся. Взяв з тумбочки медичні документи. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хіміотерапія, неефективність…

— Марійко, але ж можна зробити операцію… Є шанси…

— Малі. А жити… я вже не хочу. Без тебе — не хочу.

І тоді він зІ тоді він обняв її міцніше, шепнувши: «Ти не одна, ми ще поборемось».