Чекаючи на мене

Ось адаптована історія:

Почекай мене

Микита вийшов із вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному місті навіть повітря інше — ніде так не пахне. А бував він у багатьох містах і країнах. І завжди тягнуло сюди.

Йшов знайомими з дитинства вулицями, помічаючи кожну дрібницю. Ось і його двір між чотирма цегляними п’ятиповерхівками: двома довгими, з п’ятьма під’їздами, і двома короткими, з двома входами. Двір просторий, поділений на дві частини: дитячий майданчик з кольоровою гіркою, пісочницею та кількома турніками. Колись тут були гойдалки й металева півсфера, яку всі звали «павутинкою». Від падіння з неї в Микити залишився шрам над бровою.

Другу половину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Зимою тут заливався ковзанка. Ранок у дворі був пустким. Якби був м’яч, Микита точно би запустив його у ворота, як це робив колись.

Ех, щасливі часи… Стьопа поїхав кудись у Донецьк, одружився, двоє дітей. А Лесь вже вдруге відбуває термін. Так і розкидало їх життя.

З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Микита гукнув, щоб не зачиняв двері. Від тьмяної лампочки мало толку. Довелося стояти, поки очі не звикнуть до півтемряви. Скільки не вкручували яскравіші — хтось завжди міняв їх на слабкі. Так було завжди. Дивно, як тут ще ніхто не зламав ноги.

Микита піднявся на другий поверх і зупинився біля залізних дверей праворуч. Тут колись жила Соломія. Не Соня й не Солоха, а саме Соломія. Так вона любила, щоб її називали. Його перше й відчайдушне кохання.

Колись він часто натискав дзвінок і тікав нагору, на свій третій поверх. Там чекав, поки вона відчинить. Митькала думка зробити так само, але тепер він не такий швидкий, як раніше. Та й дорослому чоловіку не годиться хуліганити. До того ж, Микита не знав, чи вона ще тут живе.

Він усміхнувся і пішов далі. Ось і його квартира. Завжди відчиняла мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Микита тоді був у рейсі, не встиг на похорон.

Натиснув дзвінок. Замок клацнув, двері відчинилися. Побачивши сина, мама одразу розтулила їх навстіж і кинулась до нього.

— Сину! — Вони обійнялись прямо в дверях. Мама відсторонилась. — Дай на тебе подивитись. — І знову пригорнула його.

Коли жив батько, вона фарбувала волосся, класично укладала. А тепер на проборі виразна смуга сивини.

— А ти мені снився минулої ночі. Так і подумала — приїдеш. Надовго? Ой, що це ми у дверях… Заходь швидше. — Мама зачинила двері і знову обійняла його.

Перші хвилини радості минули. Микита роззувся, взяв із взуттєвої полиці свої капці. Вони завжди тут чекали. А ось батькові шльопанці мама прибрала.

— Це тобі. — Він подав їй пакет із подарунками.

— Ти для мене найкращий подарунок, — сказала вона, все ж заглянувши всередину. — Зараз чайник поставлю. А може, поїси? — Заметушилась на кухні, виставляючи на стіл.

— Ой, дурна голова! Хліба забула купити. Зараз швиденько збігаю… — Мама зупинилась посеред кухні й безпорадно заплющила очі. — Магазини ще закриті.

— Нічого. Потім сам схожу. Сідай. — Микита взяв її за руку.

Кухня здалася крихітною. Навіть каюта на судні більша. Як вона вміщає тут порядок?

— Як ти? — Він погладив мамину зморщену долоню.

— Помаленьку. А ти сам як? Так і не одружився? — В її очах відблиснуло сумнівно.

— Не всі жінки готові чекати моряка півроку.

Після сніданку мама взялася варити його улюблений борщ, а Микита пішов за хлібом. Спускаючись сходами, знову зупинився перед дверима Соломії.

Лише через кілька днів він нарешті натиснув дзвінок. Замок клацнув, двері відчинилися. Микита побачив її. Серце рвонулось у грудях, ніби хотіло вистрибнути назовні. Вона майно не змінилась, трохи округлилась, але їй личило.

— Вам кого? — Соломія пробігла очима по фігурі гостя.

— Вибачте… — Він відступив до сходів.

— Микита? Це ж ти? — її голос спинив його.

«Вона впізнала мене!» — скрикнуло радісно серце.

***

— Ти пропустив гол! Через тебе програли! — гнівно кричав Стьопа, всхлипуючи й переходячи на фальцет.

— Та ну? В інший раз візьмемо реванш! — поспішив заспокоїти його Микита, відчуваючи провину.

— Отак от! — Стьопа махнув рукою і пішов. — Не вмієш — не лізь.

— Це ти Льошку до воріт підпустив! Стьоп, почекай! — Микита наздогнав його, вхопив за руку.

— Відчепись! — Стьопа вирвався і штовхнув друга.

— Сам відчепись! — Микита тепер штовхнув його.

Так вони штовхались, поки не зчепилися, котившись по траві, тузячи один одного.

— Годі вам! — пролунав над ними жіночий голос.

ХлопціВона посміхнулася й простягнула руку, і Микита зрозумів, що нарешті дістався до свого дому – не просто до квартири, а до того єдиного місця на землі, де його чекали.