Чому твоя мама мене не любить? Я ж нічого поганого не зробила!

— Я тобі не подобаюся, мамо? Чому? Я нічого поганого їй не зробила, — спитала Оксана.

— Марку, куди так спішиш? Поснідай спокійно, — суворо сказала Віра Петрівна.

— Мам, я запізнююся. — Марко відкусив половину бутерброда, запив кавою й вибіг із кухні.

— Так і виробіш собі гастрит… — бурчала Віра Петрівна, шаркаючи за сином на своїх коротеньких ніжках. — До своєї Оксани поспішаєш? Що ти в ній знайшов? Наталя — гарна, яскрава дівчина, і вона в тебе закохана. Вона тобі більше підходить. Ви така гарна пара.

Марко мовчав, зав’язуючи шнурки на кросівках, дожовуючи бутерброд.

— Як мала дитина. — Мама похитала головою. — П’ять хвилин би твоя Оксана почекала, не вмерла б.

— Мам, досить. — Марко випрямився, поправив футболку. — Це моє життя. Я сам вирішу, хто мені підходить.

— Вирішуй. Потім спізнишся. Така гарна дівчина довго сама не буде… — Останні слова Віра Петрівна говорила вже до закритих дверей.

Вона невдоволено стиснула губи й поплелась на кухню. Добила половину синового бутерброда, дивлячись у стіну. Потім з лютістю взялася мити газову плиту. Коли вона сердилася або хвилювалася, завжди починала драїти плиту або підлогу.

Коли почувся дзвінок у двері, подумала, що Марко щось забув. Віра Петрівна поспішила відчинити. Але замість сина на порозі побачила Оксану. Тоненька дівчина посміхалася, дивлячись на неї великими сірими очима. Так дивляться діти, коли чекають чуда.

— Віро Петрівно, вітаю. А Марко…

— П’ять хвилин тому вибіг. Розминулися? — спитала Віра Петрівна, напружено посміхаючись.

— Шкода. Передайте йому, що я заходила. Ми з мамою їдемо до бабусі. Її в лікарню поклали.

— Передам. Чого не передати? А ти подзвони йому, сама скажи.

— Я намагалася. У нього телефон вимкнений.

Віра Петрівна завжди вимагала, щоб у домі телефони були на беззвучному. Казала, що від постійних дзвінків у неї починається мігрень.

Коли через двадцять хвилин похмурий Марко повернувся додому, Віра Петрівна з єхидством запитала:

— Що так скоро, сину?

— Вона не прийшла. І вдома її нема. Мам, Оксана не приходила?

— А мала? — з невинним подивом спитала Віра Петрівна. — Хто його знає, що трапилося. Нікуди твоя Оксана не подінеться. Прийде.

Пізніше Марко пішов на тренування, а Віра Петрівна — до магазину, блищачи вимитою плитою. Там вона й зустріла Наталю, колишню однокласницю сина.

Віра Петрівна вважала, що жінка повинна бути гарною. А Наталя справді була красунею, не то що бліда худорлява Оксана. А от те, що її батько працював у міській адміністрації — це вже серйозно. З таким тестем Марко отримав би престижну роботу, квартиру… Не вічно ж йому бути спортсменом. Віра Петрівна не була корисливою, але пускати майбутнє сина на самоплив не збиралася.

— Вітаю, Наталко, — солодко промовила Віра Петрівна. — Щось давно тебе не бачила.

— Доброго дня. Я б і рада, але в Марка ж дівчина є. Він на мене й не дивиться. — Наталя тут же втягнулася в гру й надула губи.

— Та годі тобі. А ти б сама проявила ініціативу, у кіно запросила.

— Я намагалася, він постійно зайнятий.

— Знаю, чим він зайнятий, — махнула рукою Віра Петрівна. — До речі, Оксана сьогодні втікла. Сказала, на тиждень. Тож не зволікай. Заходь увечері. Чаю поп’ємо.

Наталя справді прийшла ввечері. Віра Петрівна пішла на кухню «ставити чайник», значно подивившись у бік кімнати сина. Наталя постукала й увійшла. Марко лежав на дивані й дивився у стелю.

— Привіт. Сьогодні випадково зустріла твою маму в магазині. Вона запросила мене в гості. Чого такий сумний? Може, у кіно сходимо? Гарна погода.

— Наталю, я з тренування, дуже втомився. Іншим разом, добре? — неохоче підвівся Марко.

— Добре, тримаю за слово. Підемо іншим разом, — легко погодилася Наталя.

Вона сіла на диван і почала розпитувати про тренування, змагання — про все, що хвилювало Марка, крім Оксани. Потім вони пили чай на кухні, і Віра Петрівна натякнула, що Маркові варто провести Наталю, адже такій гарній дівчині небезпечно ходити самій вночі…

***

Оксана дуже любила бабусю. Через неї вона й пішла в медичний. Бабуся часто хворіла, але лікарів ненавиділа.

— Я виросту й сама тебе лікуватиму, — казала маленька Оксана.

Тепер вона закінчила четвертий курс.

Лікар сказав, що нічого страшного, просто тиск, простежать тиждень і випишуть. Оксана зраділа й зібралася додому.

— Куди ти? Канікули ж. Нікуди твій Марко не денеться, — буркнула мати.

— Мам, бабусі краще. Поки ти побудеш з нею, а коли Марко поїде на змагання, я приїду й тебе зміню.

— Добре, їдь, — зітхнула матиОксана повернулася, і коли через кілька років вони з Марком зустрілись знову, обоє зрозуміли, що їхнє кохання ніколи не згасало.