Давня історія, яку розповіла бабуся своїм онучкам

Ця історія сталася дуже давно. Головна героїня, яка розповіла мені її, вже бабуся і виховує двох чарівних онучок. Вона доросла й серйозна людина, але запевняє, що все це — чиста правда…

Дівчинка бігла темним парком, попереду вже блищало озеро та повний місяць над ним. Вона заплющила очі й без вагань стрибнула у воду з крутого берега. Вода була тепла, лагідна й заспокійлива. Міцні руки підхопили її, витягли з рідини й потрясли: «Ти що це, дитинко задумала?! Чи ти з глузду з’їхала?! Де твої батьки?»

Соломія, відпльовуючись від води, намагалася розплющити очі, але заважало мокре волосся. «Будь ласка, не трясіть мене так», — голос дівчинки тремтів від страху. Хтось посадив її на траву, накинув щось тепле на плечі й обережно відгорнув пасма з обличчя. Соломія розплющила очі й побачила невисокого дідуся з довгою бородою, де перепліталися латаття та стебла рогозу. «Ви хто?»

«Водяник місцевий. Чого вилупилась? Не віриш? Дожили — малі діти в диво не вірять. Що трапилось, що на таку лиху думку навернула?» Дівчинка знову гірко заплакала.

«Мене мама не любить. Раніше любила, але коли тато пішов, перестала. Тільки кричить і лається. А сьогодні вдарила…»

Водяник погладив її по голові й важко зітхнув: «Мене теж ніхто не любить. Хлопчик з сусіднього під’їзду кепкує та за коси тягає. А наша двірниця тітка Марчуха лопатою погрожує».

Водяник сумно посміхнувся: «Ох, лишенько ти моє. Допоможу, чим зможу. Тримай мушлю — таких тут не знайдеш, це з далекого моря. Як почнуть тебе ображати, приклади її до вуха». Мушля була тепла й світилася зсередини.

«Тільки умова: віддаси її потім тому, кому вона потрібніша. А тепер біжи додому, дівчинко». Водяник допоміг Соломії підвестись і раптом зник, наче його й не було.

Коли дівчинка прибігла додому, мати знову почала на неї кричати й уже хотіла замахнутися, коли Соломія швидко приклала мушлю до вуха. Вона почула мамин голос: «Що ж я роблю?! Я ж люблю її, вона моя крихітка. Дурна я дурна, а все через того негідника…»

Дівчинка обійняла маму: «Мамочка, я тебе теж люблю. Тато повернеться, ось побачиш. Тільки не пий більше й не кричи на мене». Так вони й стояли в обіймах, обидві плачучи.

Наступного дня Соломія пішла гуляти в гарному настрої. Біля під’їзду двірниця тітка Марчуха знову спробувала замахнутися на неї лопатою. Дівчинка посміхнулася й приклала мушлю до вуха: «Що я на дітей кричу? А все кіт мой Барсик. Де він бродить? Хоч би живий був…»

Соломія закричала: «Тітко Марчухо, Барсик повернеться! Я його вчора у сусідньому дворі бачила — з кошеням. Не журіться!» Дівчинка побігла на дитячий майданчик, а стара жінка посміхнулася й перехрестила її вслід.

Хлопчина з’явився раптом: «Ну що, Плакса-Гракса? Покататися захотіла?» Знову знадобилася мушля: «Вона гарна. Як я їй це скажу? Ось зараз як лясну, щоб знала!»

Соломія підійшла ближче: «Мене Соломія звати. А тебе? Допоможи мені гойдалки розкачати. Люблю високо, а сама не виходить…»

Соломія збиралася до школи, у перший клас. Ранок був метушливий і радісний. Мати прасувала стрічки, смажила млинці й заварювала чай одночасно. Біля під’їзду дівчинку чекав Мишко. Він узяв її портфель і гордо закрокував поруч. У школі, на перерві, Соломія помітила хлопчика. Він сидів сам у дальньому кутку спортмайданчика й тихо плакав.

«Мене Соломія звати. У тебе щось трапилось?» Хлопчик хотів утекти, але, подивившись у її очі, промовив: «У мене немає мами, а тато поїхав на заробітки. Бабуся з дідусем постійно сваряться. Мене ніхто не любить…»

Дівчинка посміхнулася й дістала мушлю…
Інколи варто почути людину зсередини — і дати їй трохи віри, надії та любові.