Десять років без сенсу

— Та ти що несеш, Олесю?! — вигукнула Мар’яна, схопивши зі столу чашку зі стиглою кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…

— А я що? — перебила подругу Олеся, зіскакувавши з дивану. — Я тобі що, мала звітувати про кожен свій крок? Ти ж сама казала, що Богдан тобі більше не потрібен!

— Казала! Але не для того, щоб ти одразу до нього кинулася! — Мар’яна поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Господи, як же мені тепер на вас двох дивитися?!

Олеся опустилася назад на диван, стиснувши у кулаках своє темне волосся. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого шторму.

— Мар’яночко, ну послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Богданом розлучилися рік тому. Рік! І весь цей час ти твердила, що вільна, що більше ніколи з ним не зв’яжешся…

— Так, казала! І що з того? — Мар’яна металася по кухні, то відчиняючи, то зачиняючи шафки. — Це ж не значить, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!

— Колишньою найкращою, судячи з усього, — гірко посміхнулася Олеся.

Вони познайомилися в університеті, на першому курсі економічного факультету. Мар’яна тоді була яскравою, жвавою дівчиною з густими русявими кучерями, а Олеся — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони одразу потягнулися одна до одної.

— Олесю, а ти вмієш краситися? — запитала Мар’яна після першої лекції, оглядаючи нову знайому.

— Ні, а навіщо? — здивувалася та.

— Навчу! А ти мені математику поясниш, гаразд? У мене з цифрами біда повна.

Так і почалася їхня дружба. Мар’яна перетворила скромну Олесю на справжню красуню, а Олеся витягнула подругу з хвостів та академборгів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.

— Знаєш, Олесю, — казала Мар’яна, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб він був сильним, гарним, щоб від одного його погляду у мене коліна тремтіли.

— А я хочу просто кохати, — відповідала Олеся. — Щоб він розумів мене з півслова, щоб ми могли мовчати разом і почуватися щасливими.

Богдан з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, з відкритою усмішкою та впевненими рухами. Він перевівся з іншого міста і одразу привернув увагу всіх дівчат на факультеті.

— Ну все, дівчата, я пропала! — театрально зітхнула Мар’яна, побачивши його вперше. — Ось він, мій принц!

Олеся лише посміхнулася. Богдан справді був гарним, але щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним. Ніби він завжди знав, що сказати та як себе повести.

— Мар’яно, привіт! — покликав їх Богдан після лекції. — Може, покажеш мені, де тут нормально поїсти можна?

— Звісно! — розплылася в усмішці русява дівчина. — Олесю, підемо з нами?

— Ні, я до викладача зайду, — збрехала Олеся. — Ідіть самі.

Мар’яна закохалася з першого погляду. А Богдан, здавалося, теж не залишився байдужим до яскравої, життєрадісної дівчини. Через місяць вони вже зустрічалися, а Олеся перетворилася на третю зайву, хоча подруги намагалися цього не показувати.

— Олесю, ну не сумуй! — умовляла Мар’яна. — Ми ж з тобою як сестри! Богдан тебе теж дуже любить, як рідну!

— Та все нормально, — відмахнулася Олеся. — Просто у мене сесія скоро, готуюся.

Але насправді все було не нормально. Тому що Богдан справді був особливим. Він був єдиним, хто цікавився думками Олесі, хто міг годинами обговорювати з нею книги та фільми. З ним вона могла говорити про те, про що ніколи не говорила з Мар’яною.

— Олесю, а ти не думала займатися наукою? — запитав він одного разу, коли вони втрьох сиділи в кафе. — У тебе такий аналітичний розум!

— Та годі тобі! — розсміялася Мар’яна. — Олеся у нас практична, вона в бізнес піде, гроші зароблятиме!

— Не знаю, — тихо відповіла Олеся. — Можливо.

Богдан подивився на неї уважно, і вона відчула, як червоніє. В його очах було щось… розуміння? Інтерес? Вона не могла зрозуміти, що саме, але серце шалено калатало.

— Мар’яно, а ти не могла б… — почав Богдан, але подруга його перебила:

— Ой, дівчата, я зовсім забула! Мені до стоматолога треба, запис була! Олесю, проведеш Богдана до гуртожитку, гаразд?

І побігла, навіть не дочекавшись відповіді.

Вони йшли університетським парком мовчки. Був початок жовтня, листя шелестіло під ногами, у повітрі пахло осінню та дощем.

— Олесю, — раптом сказав Богдан, зупиняючись. — А ти знаєш, що ти дуже гарна?

— Що? — вона ледь не спіткнулася. — Ти про що?

— Про те, що кажу. Мар’яна, звісноІ замість того, щоб почати нове життя разом, вони просто стояли там, дивлячись у різні боки, кожен із своїм болем і нездійсненими мріями.