Друга – не зайва

«Друга – не значить чужа»

— Мамочко, я не хочу йти до бабусі! — вигукнула семирічна Даринка, вириваючись із маминих рук. — Вона мене не любить! Тільки тітчину Юлю!

— Даринко, годі вигадувати, — зітхнула Олена, застібаючи донечці куртку. — Бабуся всіх онуків однаково любить.

— Брехня! — дівчинка тупнула ніжкою. — Учора Юлиному Сашкові морозиво давала, а мені — ні!

— Може, у тебе горло боліло? — спробувала знайти пояснення Олена.

— Ні! Вона просто мене не любить, бо я не від татового сина!

Олена завмерла з розческою в руках. Звідки семирічна дитина знає такі речі? Хто їй це сказав?

— Даринко, хто тобі таке розповів?

— Ніхто, — дівчинка відвернулася до вікна. — Я сама зрозуміла. Сашко ж каже, що його тато і мій тато — брати. А я знаю, що мій тато не справжній. Справжній десь далеко живе.

Серце Олені стиснулося. Вона присіла поруч.

— Даринко, слухай уважно. Тато Олег — твій справжній тато. Він тебе дуже любить, виховує з двох років. І бабуся Наталя теж любить.

— То чому вона завжди Сашка хвалить, а на мене сердиться? — у дівчинки блищали сльози.

Олена не знала, що відповісти. Бо Даринка була права. Свекруха дійсно ставилася до неї інакше, ніж до онука від старшого сина.

— Мам, ми спізнюємось, — заглянув у кімнату Олег. — Даринко, швидше вдягайся, а то бабуся чекатиме.

— Не хочу до бабусі! — знову заплакала Даринка. — Вона мене не любить!

Олег здивовано подивився на дружину.

— Що трапилося?

— Потім поясню, — тихо сказала Олена. — Даринко, вдягайся. Підемо всі разом.

Йшли міським парком мовчки. Даринка плелася позаду, всхлипуючи. Олег ніс пакет із продуктами, а Олена думала про те, як пройде візит.

Наталя Петрівна завжди була жорсткою. Коли Олег привів додру дружину з двомарічною донькою, свекруха зустріла їх холодно.

— Нащо тобі чужа дитина? — казала вона синові. — Знайди нормальну дівчину, народжуй своїх дітей.

Та Олег був наполегливим. Покоштував Олену, а з нею — і Даринку. Оформив усиновлення, дав прізвище.

Наталя Петрівна змирилася, але не полюбила. Особливо коли старший син Юрій подарував їй справжнього онука — Сашка.

— Мама вдома? — постукав Олег у двері.

— Вдома, заходьте, — почувся голос.

Наталя Петрівна відчинила, обняла сина.

— Олежку, як я сумую! — поцілувала його, кивнула Олені. — Здоровенькі були.

— Даринко де? — нарешті помітила онуку, яка ховалася за батьком.

— Ось я, — тихо відповіла дівчинка.

— Заходьте, — провела їх у вітальню. — Як справи? Олегу, ти схуд?

— Ні, мам, усе гаразд, — усміхнувся Олег. — Олена добре годує.

— Це добре. А Даринка як у школі?

— Вчиться, — буркнула дівчинка.

— Даринко, відповідай ввічливо, — пожурила її Олена.

— Та годі, — махнула рукою Наталя Петрівна. — Діти є діти. Сашко учора двійку з математики приніс! Юрій із ним увечір завдання робив.

— А Даринка усе на п’ятірки знає, — з гордістю сказав Олег.

— Молодець, — сухо похвалила бабуся. — Юрій обіцяв сьогодні зайти з Сашком. Сумує за дядьком.

Олена помітила, як Даринка понуріла. Дівчинка розуміла: бабусі один онук миліший.

— Мам, пам’ятаєш, ми з Даринкою минулого місяця приходили? Вона тобі вірш розказувала, — сказав Олег.

— Пам’ятаю, — кивнула Наталя Петрівна. — Гарний був.

— Хочеш, ще один розкажу? — несміливо запропонувала Даринка.

— Розказуй.

Дівчинка стала посеред кімнати й почала декламувати вірш про весну. Олена бачила, як старається її дочка.

— Молодець, — сказала Наталя Петрівна. — А тепер іди мий руки, обідатимемо.

Даринка пішла, а Олена залишилася допомагати на стіл.

— Натале Петрівно, можна поговорити? — тихо запитала вона.

— Про що?

— Про Даринку. Вона відчуває, що ви до неї інакше ставитеся.

Свекруха з лязгом поставила тарілку.

— Не знаю, про що ви.

— Знаєте. Діти все відчувають. Даринка сьогодні плакала, що не хоче до вас йти.

— А що я роблю? — Наталя Петрівна повернулася. — Годую, запрошую.

— Але різниця очевидна. Коли Сашко приходить, ви його цілуєте, даруєте подарунки. А до Даринки — як до чужої.

— Бо вона чужа! — спалахнула свекруха. — Не мені її народжувати! У неї є своя бабуся, нехай з нею й возиться!

— Натале Петрівно, Даринка не винувата, що народилася не від Олега. Вона ваша онука вже п’ять років. Олег її усиновив, дав прізвище.

— Папірці, — махнула рукою свекруха. — Кров — не вода. Сашко — мій рідний, а ця… вихованка.

Олені стиснуло горло.

— Ви ніколи не полюбите мою доньку?

— Нащо мені її любити? Нехай своїх народжують.

Увірвалася Даринка.

— Мамо, ч— Бабусю, я тебе малюнок принесла, можеш, ми помиримось? — простерла до Наталі Петрівни кольорову картинку, де всі вони стояли разом, тримаючись за руки, і бабуся, нарешті, обійняла її так само тепло, як Сашка.