Друзі вирушили у відпустку і довірили нам ключі від дачі.

Знайомі поїхали у відпустку і залишили ключі від дачі. Ну, щоб можна було шашликів приготувати на природі чи грядки прополоти з овочами корисними. Та мало що ще можуть знадобитися ключі від чужої дачі?

Цього разу ключі знадобились саме для “прополоти”. Оскільки все вже посіяно-посаджено й потрібно періодично доглядати за насадженнями, вириваючи бур’ян і обкопуючи кущики.

Від’їжджаючи, вони попередили, що там живе одна тваринка, яка інколи приходить у гості, то ви вже її не ображайте. Погодуйте якщо раптом. І з цією загадковою нотою вирушили на далекі Канари.

Спочатку я здивувався таким дивним відносинам із сусідом. Якщо він тваринка, то чому ми повинні його годувати? Але, знаючи добру вдачу друзів, міг припустити, що вони когось підгодовували. Часи зараз такі. Може він і тваринка, але добре, чи не так? Загалом, нам що полити-прополоти, що полити-прополоти-погодувати тваринку – одне діло. Потрібно, значить погодуємо. Може він там як охоронець?

Першого ж вечора прийшла тваринка. Після дзвінка на далекі Канари з уточненнями та описом об’єкта, ми переконалися, що тваринка – це той самий. Правильніше сказати – Тваринка. Тому що “Тваринка” – це було його ім’я.

Тваринка прийшов рівно о восьмій, оглянув ділянку і, сівши в кутку, засвистів сумну пісню. Пісню обдуреної та розчарованої в цьому житті істоти. Після цього ми подзвонили, щоб уточнити, що це таке.

Тваринка виявився бурундуком, який регулярно приходив на їхню ділянку і монотонним посвистуванням просив їжу. На питання, хто ж маленького бурундука назвав таким гучним і мужнім іменем, знайомі сором’язливо переглядалися і лементили, що він сам так представився. Як би там не було, а Тваринка щодня приходив до них і намагався висвистіти їжу. Прямо як вуличний музикант, співак за прожиток.

Я, звісно, бачив бурундуків у лісі, та й мультики з ними теж, але щоб так, коли з лісу виходить бурундук на ім’я Тваринка, приходить до тебе і особисто співає, не чув таких історій. Може, як у тому анекдоті, він отримав вказівку, що “З огляду на те, що білочок на всіх не вистачає, тепер твоя черга йти до людей”?

Першого вечора ми від щедрот своїх навалили йому біля ґанку гору насіння. Тваринка, побачивши купу, різко подавився нотами і став судомно натоптувати в рот насіння соняшника, намагаючись дотримуватися мінімального коефіцієнта розрихленості у роті.

Як показав досвід, для нього не існувало поняття “велика купа насіння”. Будь-яку купу він телепортував кудись упродовж, максимум, десяти хвилин. За черговою порцією він повертався з втягнутими, як у в’язня книги “Ефективна дієта”, щками, але через хвилину судомної роботи лапок, щоки його набували форми, якої позаздрила б і Тіна Кароль.

Тваринка не боявся нічого і нікого. Боявся він тільки того, що насіння колись закінчиться, і тоді пропаде сенс життя. І тому Тваринка не дозволяв їм довго залежуватися біля ґанка.

Щоб телефон не заважав, ми їх складали купкою на столі, який стояв на вулиці. Завжди поруч і чутно, якщо хто подзвонить.

Як завжди, увечері, проявляючи дива пунктуальності, біля ґанку з’явився Тваринка. З брезгливістю пошкрябавши лапкою дерев’яне покриття перед ґанком, він навіщо-то понюхав свій палець і у важкому роздумі сів на задок. Настрій у нього того вечора було сугубо ліричним, і пробігши очима невидимі ноти, Тваринка взяв саму верхню і жалісно засвистів свою “Пісню голоду”.

У цей час задзвонив телефон на вулиці. Я сидів у будинку, дивився телевізор і сигнал Тваринки не почув. Зате почув телефон. У цей час дружина, яка чула і Тваринку, і телефон, вирішила, що бурундук істота пріоритетна, а на дзвінок і я можу відповісти. З цими взагалі-то справедливими думками вона виваляй гору насіння перед Тваринкою. Нахабний менестрель тут же заткнувся і захопив перший транш з купи. Але в рот покласти не встиг. Тільки він открив свою бездонну щелепу, як на ґанку з’явився я і, не витрачаючи часу на перебирання ногами по сходах, прямо з ґанку плигнув вниз. Під мною ще плавно пропливали всі п’ять сходинок, як я відчув, що повітря якось стало густішим і передчуття чогось незвичайного охопило мене з страшною силою.

Тваринку теж охопило передчуття незвичайного. Але тільки через пару секунд. За цей час моє тіло з гуркотом приземлилося на дошку, де на іншому її кінці волохата дарина готувалася скуштувати заслужені лаври.

Ефект гойдалки був вражаючим. Тваринка, все так само з відкритим ротом і з повними, як баба на базарі, лапами насіння, ігноруючи силу притягання, стрімко підлетів вгору строго вертикально і з сумним свистом зник у низькій хмарності.

Я ще якось побожно відзначив, дивне діло, бурундуки щось розлетілися нині, до дощу, мабуть.

Земля урочисто зустріла свого сина через кілька секунд. Де він був увесь цей час і що бачив, ніхто так і не дізнався. Але судячи по розширеним очам і розпушеному хвосту, він бачив багато і страшне. Приземлившись на м’яку землю, він як диверсант, десантований в тил ворога, безсловесним клубком хутра вискочив під ґанок і зник.

А перед ґанком залишилася лежати невідкрита купа насіння, ніби символізуючи, як недовговічним буває мистецтво.

– Він більше не прийде – думка була одностайною. І ніхто б не прийшов після несанкціонованого відвідування стратосфери! Стає якось сумно. Я сів біля купи насіння. Ні, він точно не прийде. Автоматично я виділив поглядом велику семечку на вершині купи, захопив її пальцями і голосно гучнув.

З під ґанка пролунав обурений свист. Там, розставивши лапи, як сумо борці перед сутичкою, стояв розхитуючись Тваринка і дивився на мене злобними, чорними очками. “Хрін тобі, а не мої семечки!” – говорили його очі. І ще багато чого я прочитав у них про себе.

І я досі дивуюся, звідки бурундуки знають такі слова?..