Я можу жити в твоєму домі з одного простого приводу: я тебе народила!”: Не хочу, щоб вона залишалася у моєму домі.

Того дня мені виповнилося одинадцять, коли моя мати вирішила вийти заміж. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тож вона відвезла мене до бабусі. Мати ніколи нам не допомагала – її цікавив її чоловік, а ми з бабусею жили лише на її пенсію. Бабуся завжди недолюблювала матір, але мене не відкинула. Дякувати Богу, я вся в батька.

Грошей було небагато, але ми справлялися. Бабуся стала для мене рідною. Я радилася з нею, ділилася таємницями, вона перша дізналася про мої перші почуття, про підліткові кризи. Усе це час вона підтримувала мене.

Коли я вступила до університету, бабуся померла. Інших родичів у мене не було. Я успадкувала будинок. Коли оформила всі документи, з’явилася моя мати. Не бачила її роками.

Пропонувала помінятися: у них тісна двокімнатна квартира, а в мене – просторий дім. Вважала, що мені одній забагато. Коли я відмовила, вона розлютилася:

– Невдячна! Я ж тебе народила!

Я не стала її слухати й відповіла:

– Мене виховувала бабуся. Де ти була все це час? Просто викинула мене, як собаку, коли вийшла заміж. Тож я тобі нічого не винна.

Після того минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина. Ми жили в моєму домі. Усе було добре: син здоровий, з чоловіком працювали, як усі. І раптом знову з’явилася мати. Я не хотіла її пускати в своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім з’являється. Мій син вийшов і запитав:

– Мамо, хто це прийшов?

Мати одразу ж почала:

– Я твоя бабуся! Дозволь мені зайти, твоя мати не пускає.

– Але я тебе ніколи не бачив… Мама, це правда? Чому ти ніколи про неї не розповідала?

– Сину, іди до кімнати, потім поговоримо, – сказала я й повернулася до матері: – Навіщо ти прийшла? Не хочу тебе бачити. Я тобі не вірю.

Вона сіла й заплакала. Розповіла, що її обдурили: продала квартиру, щоб купити нову, але чоловік забрав гроі й зник. Тепер у неї немає житла, і вона згадала про мене.

– Дозволь мені тут жити. У мене більше немає дітей. Ти ж добра людина, не викинеш мене на вулицю. Я ж тебе народила!

Я впустила її на ніч. Не можна ж, щоб вона ночувала на вулиці. Подзвонила тітці, сестрі матері, яка живе в селі, і сказала, що завтра чоловік відвезе її туди. У селі завжди є робота. Нехай живе там. Не хочу, щоб вона залишалася в моєму домі. Адже саме бабуся мене виховала.

Перед від’їздом мати розлютувалася й звинуватила мене:

– Чому ти така жорстока? Я ж тебе народила!

Так чому ж я така негарна?

––––––––––

Життя навчило мене: не той, хто народив, а той, хто виховав.