Connect with us

З життя

Я не соромлюся, а пишаюсь, що виріс у селі!

Published

on

Я не соромлюся! Я пишаюся тим, що народився в селі!

Добридень.

Давно спостерігаю, як містяни зневажливо відгукуються про тих, хто виріс у селі. Вони вважають, що життя поза межами асфальтованого світу не варте уваги, і що якщо хтось із села приїжджає працювати до міста, то він займає «законне» місце когось з міських.

Але знаєте що? Я не соромлюся свого сільського походження. Навпаки, я цим пишаюся.

І я не збираюся відчувати провину за те, що заробляю собі на життя в місті. Кожен має право на працю, на розвиток, на можливість жити так, як хочеться.

І якщо мені довелося покинути рідний край, аби знайти роботу, це не робить мене гіршим за тих, хто виріс серед скла та бетону.

Село виховало мене справжньою людиною
Народився я в звичайній родині, в затишному селі серед полів і річок, під аромат свіжоскошеної трави й домашнього хліба.

З дитинства знав, що таке праця.

Бачив, як мої батьки вставали до світанку, щоб працювати на землі, як тато ремонтував паркан після дощу, як мама готувала вечерю, аби вся сім’я зібралась за столом.

Я навчився поважати працю, адже в селі ніхто не чекає, що хтось зробить щось за нього.

Я навчився дякувати, бо знав, якою ціною дається хліб на столі.

Я навчився шанувати природу, бо розумів, що життя залежить від її доброти.

І я не хочу обміняти цей досвід на бетонні стіни, на метушню, на вічні затори й забруднене повітря.

Мені часто кажуть:
— Ну якщо ти так любиш село, чому ж працюєш у місті?

А ви подумайте — чому тисячі людей, які виросли в селах, змушені їхати до міст? Хіба тому, що їм там подобається?

Ні. Тому що так влаштована система. Бо роботи в селах все менше, а сім’ї треба годувати.

Але це не значить, що ми зайві, що ми гірші за тих, хто виріс у багатоповерхівках.

Я не хочу жити в місті, але маю працювати
Щиро кажучи, я не розумію, чому люди так захоплюються міським життям.

Шум. Бруд. Будинки, де сусіди чують кожен твій крок. Автомобілі, що стоять у заторах годинами. Люди, які живуть поруч, але навіть не вітаються одне з одним.

Ви називаєте це комфортом?

А я живу у своєму домі.

Двоповерховому, просторому, з великим двором. Маю свій город, свій сад, свою лазню. Маю простір, де можна дихати на повні груди, де можна вранці вийти на подвір’я і побачити не сірі стіни сусіднього будинку, а безкрайнє небо.

Але так, мені доводиться їздити до міста на роботу.

І так, це незручно. Автомобіль ламається — це втрачені дні. Автобус ходить раз на годину — запізнився, не встиг.

Але я готовий терпіти це, бо для мене свобода і простір мого села важливіші за бетонні коробки мегаполісу.

Не ображайте сільських, адже «село» — це не образа
Іноді чую, як у місті людей називають «селюками» зі сміхом.

Смішно.

Міські вважають, що їхнє життя — зразок успішності, але чомусь дедалі більше з них прагнуть переїхати за місто.

Купити приватний будинок — і все, життя вдалося? Але як тільки хтось із села їде працювати до міста, він одразу стає «провінціалом».

Парадокс.

Хочете правду?

Серед сільських більше добрих, відзивчивих та порядних людей, ніж серед тих, хто виріс у місті.

Бо в селі прийнято допомагати одне одному. Там не проходять повз, якщо комусь зле. Там знають, що таке справжнє товаришування.

А в місті?

Можна жити в одному будинку десятки років і не знати, хто живе за стіною. Можна впасти на вулиці — і ніхто не допоможе. Можна кричати — і тебе не почують.

То хто тут насправді «провінціали»?

Якщо у тебе «сільський менталітет», тебе не порятує ні Париж, ні Нью-Йорк
Місце народження — не показник розуму та порядності.

Можна народитися в селі й бути інтелігентною, вихованою людиною. А можна вирости в найпрестижнішому районі столиці й залишитися невихованим.

Проблема не в місці, де ти народився, а в тому, якою людиною ти став.

Тож не треба говорити з презирством: «Він з села».

Бо село — це не вирок.

Це моя мала батьківщина.

І я цим пишаюся.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 + 10 =

Також цікаво:

NL14 хвилин ago

Zuinige Marieke uit Almere: de kelder die haar huwelijk redde

Marieke van Doorn is achtenveertig en werkt al twintig jaar als planner bij een transportbedrijf in Almere. Ze rekent. Dat...

CZ24 хвилини ago

Půl úvazku u vydry, aneb jak Bertík zachránil pátrání na Lipně

Pavel Novotný krmil vydru dvakrát denně a nikdo u vodní záchranné služby v Českém Krumlově to nebral vážně, dokud nezazvonil...

CZ25 хвилин ago

Dílna po tátovi měla vydržet ještě dvacet let, ne skončit v exekuci

Jsem Tomáš Beneš, je mi čtyřicet dva a poslední rok mě švagrová v celém Kolíně vykresluje jako člověka, který okradl...

CZ38 хвилин ago

Koťátko od popelnic na Vinohradské

Jmenuji se Radka Dvořáková a dvacet let jezdím noční směnu na svozovém voze v Praze. Za tu dobu jsem viděla...

IT50 хвилин ago

La pioggia che restituì un padre

La pioggia batteva sui vetri così forte che non sentii Marco aprire la porta. Sentii invece delle voci nell'ingresso —...

HU1 годину ago

A garázs, amit apám nevére írattak vissza

Nem vagyok én szörnyeteg. Ezt kell először tisztázni, mert tudom, hogyan nézett ki kívülről az egész: a vő, aki hazaviszi...

IT1 годину ago

L’officina che non ho mai rubato

Mia suocera continua a raccontare a tutti che le ho portato via l'officina di suo marito. Lo dice al bar,...

CZ1 годину ago

Loď z rozvodné sítě

Marina Fassinová pracuje na přístavní správě v Děčíně devatenáct let, ale to ráno na konci srpna neviděla nic podobného: loď...