Я нічого не забула

Василь повернувся до дружини Оксани, коли вона востаннє прийшла з лікарні, де доглядала сестру.

– Ти щось зачастила до своєї сестри в лікарню, кожного дня несеш туди повні сумки, – сказав невдоволено Василь, сідаючи вечеряти.

– І чому це тебе так хвилює? – здивувалася Оксана.

– Та не те щоб хвилює. Я все розумію, вона твоя рідна сестра. Але ж Маринка не у важкому стані. Її можуть провідати чоловік, донька, син з нареченою… Навіщо тобі ходити туди кожного дня? Може, там працює привабливий лікар, заради якого ти її відвідуєш?

– Що за дурниці ти говориш, Васю? – зупинила його Оксана. – Такий уже твій фантазії привалило. До речі, катін лікар – жінка. Так що твоя версія не спрацювала…

– Оксано, справді поясни. Яка потреба після роботи кожного дня бігати в лікарню до сестри? Ти встаєш о шостій ранку, готуєш квас і бульйони… Потім після роботи поспішиш додому, збираєш сумку і їдеш до сестри. Це якесь самокатування, чесне слово. Ти ж перевтомилася і не висипаєшся. Дивись, скільки синяків під очима…

– Добре, розкажу, а то ти ж не відступиш, – зітхнула Оксана, прибираючи посуд зі столу. – Зараз заварю чай, тоді й поговоримо.

– Давай, – зрадів Василь, – бо я насправді нічого не розумію…

***

Сімнадцятирічна Оксана Грищук, закінчивши школу, поїхала до великого міста, щоб вступити до університету чи технікуму. Вона народилася і виросла у невеликому селищі, де не було можливості продовжити навчання і отримати професію. Оксана дуже хотіла отримати диплом і стати юристом.

На жаль, вступні іспити до університету вона провалила, але все ж таки змогла вступити до юридичного технікуму, чому була неймовірно рада. Дуже не хотілося повертатися в селище, де не було жодних перспектив. Працювати продавцем, як її мама, Оксані не хотілося. Жити там теж не була її мрія.

Оксана твердо вирішила закріпитися в місті. Навчитися, знайти роботу і влаштувати особисте життя. У селище вона буде приїжджати в гості та допомагати батькам, коли стане на ноги. І в тому, що так і буде, дівчина не сумнівалася, плани її були дуже далекоглядні.

В школі Оксана зустрічалася з Іваном Калачиком, товаришем по класу. Але Іван, на відміну від Оксани, не прагнув міського життя і не збирався залишати рідне селище. Одразу після школи він пішов працювати на ферму, де трудилися його батьки, а потім збирався до армії з подальшим наміром знову працювати на фермі… Саме таке життя було йому до душі.

Оксана жахалася подібних перспектив, тому з Іваном розсталася легко, розуміючи, що він зовсім не герой її роману. Майбутнього у них не було. Іван, здається, теж не особливо розтроївався, і вже через пів року, коли йому виповнилося вісімнадцять, одружився з Марією, яка давно була в ньому закохана, і він нарешті звернув на неї увагу.

Поступивши в технікум, Оксана отримала місце в гуртожитку і почала звикати до нової обстановки. Вона намагалася навчатися добре, щоб отримувати підвищену стипендію. Батьки щомісяця надсилали їй грошовий переказ, тому вона не бідувала. Не розкішно, звичайно, але голодувати не доводилося.

…Той осінній день Оксана досі пам’ятає напам’ять… Вона поверталася автобусом з бібліотеки, де готувалася до семінару з цивільного права. Затрималася допізна, й натрапила на пік години, коли люди поверталися з роботи, і громадський транспорт був переповнений.

Дівчина ледве втиснулася в автобус, битком набитий людьми, але чекати наступного не хотіла. Та й нерідко наступний теж був би переповнений… Так можна годинами простоювати, чого втомленій Оксані зовсім не хотілося.

Вийшовши з автобуса, де відчувала себе як кілька в бочці, Оксана з полегшенням вдихнула повітря і з жахом виявила, що її сумка порізана… Її обійняв холодний піт, коли вона зрозуміла, що у неї вкрали гаманець…

Це було досить звичайним явищем, злодії постійно цим займалися, користуючись тиснявою в транспорті і неуважністю пасажирів… Знайти того, хто це зробив, було практично неможливо.

Але найгірше було те, що Оксана саме сьогодні отримала стипендію, а ще вчора одержала грошовий переказ від батьків, і всі ці гроші були в гаманці. Вона їх не встигла сховати під матрац, як звичайно робила. Тепер гаманець украли, і вона залишилася без копійки…

Ситуацію погіршувало те, що недавно Оксана дзвонила батькам, і мама сказала, що батькові затримують зарплату, тому просила бути ощадливішою та розтягувати гроші, адже не знати, коли вони зможуть надіслати їй ще.

Сказати, що Оксана була в шоці – це нічого не сказати. Сльози градом лилися з її очей, вона картала себе за те, що не сховала гроші вчасно та за увагу в автобусі. Адже чула про подібні випадки. Її одногрупницю нещодавно так само обікрали у тролейбусі. І тепер Оксана сама стала жертвою злодія…

Звертатися в міліцію не було сенсу. Що вона скаже? Вона не запам’ятала обличчя жодного з тих, з ким їхала поруч в автобусі. Знайти злодія – це навіть не голку в сіні шукати, адже просто нереально знайти того, хто вкрав її гаманець.

Цей дешевий китайський гаманець, мабуть, вже валяється в якомусь сміттєвому баку або в канаві, а гроші з нього злодій собі забрав… Усі її гроші… І на що жити? Що їсти? З продуктів лишилися тільки пачка маргарину, дві цибулини, чай, трохи гречки і макарони. На місяць цього не вистачить.

– Чому ти плачеш? – запитала Олена, сусідка по кімнаті, побачивши Оксану.

Оксана розповіла про свою біду.

– Хм… – протягнула Олена. – Не пощастило тобі. Але сама винна. Хто ж усі гроші з собою тягає? І в транспорті варто тримати сумку біля себе мертвою хваткою, або ж ховати гроші в іншу кишеню. Зараз часи такі, треба бути обережною. Ты ж просто роззява, Оксано. Навчаєшся на відмінно, а в інших справах ведеш себе, як дурненька…

Оксана й сама це добре розуміла, й від слів Олени їй було не легше… Але повернути час назад і виправити щось вже не вдасться. Грошей не повернеш, але жити якось треба.

Ідея зателефонувати батькам і признатися відпала. Їй було соромно визнати перед мамою і батьком, що вона така розтяпа. У них зараз і так фінансові проблеми, батькові затримують зарплату, і вони живуть з того, що мама заробляє у магазині. А вона майже всю зарплату бере продуктами. Житись потрібно не тільки Оксані, а ще й їхній молодшій дочці Марійці…

Мабуть, доведеться шукати роботу, подумала Оксана. Це можна, але хто відразу заплатить? Спочатку потрібно працювати місяць, або хоча б два тижні, щоб аванс отримати… Хоча аванс, здається, не практикують давати новим працівникам… Що ж робити? Ніби без виходу…

– Хочеш, я зведу тебе з одним спонсором? – несподівано запропонувала Олена.

– З ким? – не зрозуміла Оксана.

– Ой, ти, що, відстала від життя? З багатим дядьком-спонсором, який підтримуватиме тебе фінансово в обмін на… ну, ти, напевно, розумієш. Або це теж треба пояснити?

– Не треба, я розумію…

– Добре, що розумієш. Але, знаєш, ти маєш добрий вигляд, так що бажаючих з тобою бути знайдеться чимало… І будеш ти в шоколаді.

Пропозиція Олени була Оксані зовсім не до смаку. Усвідомлення того, що доведеться стати коханкою якогось старого багатія за гроші, було для неї огидним… Вона знала, що її сусідка з кімнати цим не нехтує і тому не має матеріальних труднощів, але Оксані ця думка була протиприродною…

– Ну так що, знайомити? – знову запитала Олена.

– Ні, – похитала головою Оксана і, подумавши, запитала. – Оленько, а ти не можеш позичити трохи грошей? До стипендії. Бо у мене взагалі нічого немає.

– Вибач, але позичити не може. Витратила гроші на одяг та косметику, залишила трохи на їжу. Але ж моя пропозиція стосовно знайомства залишається, якщо що. Тож подумай. Я б на твоєму місці не роздумувала. Знаєш, коли зовсім нема що їсти, про моральні принципи не дуже й згадуєш.

Оксана нічого не відповіла Олені, відвернулася до стіни і тихенько заплакала. Невдовзі вона непомітно для себе заснула…