«Я посоветовала ей проявить совесть и помыть посуду, а син звинуватив мене у руйнуванні його родини»

Вона вибухнула: «Якби в тебе була хоч крапля совісті — ти б хоч раз вимила за собою посуду!» А син звинуватив мене в тому, що я руйную його сім’ю.

Мені ледве виповнилося двадцять два, коли чоловік нас кинув. На руках — дворічний син. Данилко. Його, мабуть, пригнічували родинні обов’язки — треба було працювати, заробляти, думати не лише про себе. А він хотів іншого: легкого життя, розваг, молодих жінок. І пішов. Просто одного дня не повернувся додому. Неважливо, яким він був чоловіком — разом якось легше. А тоді все впало на мої плечі.

Данилко пішов у дитсадок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася ледь жива. Але в хаті завжди був порядок, їжа на плиті, дитина — чиста, сита, у випрасуваному. Так мене виховала мама. Тодішнє покоління було зовсім інше.

Не заперечу — Данилка я розпсувала. У двадцять сім він і картоплі собі не підсмажить. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай тепер дружина доглядає. Я ж нарешті займуся собою. Може, знайду підробіток, або просто відпочину після усіх цих років. Та не тут-то було.

Данило заявив: «Мамо, ми з Соломією трохи поживемо в тебе, поки не облаштуємось». Ну що ж, прийняла. Подумала — молоді, нехай поживуть. Соломія буде готувати, прибирати, прати, як і належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім інакше.

Соломія виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не перекладає ні свої речі, ні Данькові. Навіть чашку за собою не донесе. Три місяці я жила, як у гуртожитку — хіба що чергування біля плити не розписували. Готувала на трьох, прибирала, прала, виносила сміття. А вони? Соломія цілими днями гортала телефон або гуляла з подружками. Данило працював, а вона — нічого не робила.

Коли я поверталася зі зміни, бачила справжній безлад. У мийці — гора брудного посуду, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть яєчні немає. Усе лягало на мене: зайди в магазин, купи продукти, звари, а потім ще й прибери за всіма.

І так тривало тижнями. Одного разу Соломія підійшла до мене на кухні, коли я мила посуд, і спокійно поставила біля раковини тарілку. Стару, з залишками їжі, з мушками. Зрозуміло — пролежала в її кімнаті не один день. Я не витримала.

Сказала: «Соломіє, якщо в тебе є хоч крапля совісті — вимий посуд. Хоч раз. Я не прибиральниця. Я працюю, виснажуюсь. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що тут складного — віднести тарілку і вимити її?»

А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони з’їхали. Орендували квартиру і пішли, навіть не попрощавшись. А Данило потім мені сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі усе не так. Ти чіпляєшся». Я?! Я, яка їх годувала, прибирала за ними, прала, терпіла це безділля місяцями?

Більше я не втручаюся. Тепер у моїй хаті чисто і спокійно. Доглядаю лише за собою. Яке щастя — приходити додому і не бачити сковороди з пригорілими шматочками на плиті. Сучасна молодь не знає, що таке праця. Усе хочуть на блюдечку. А поваги — жодної.