Я ВТРАТИЛА СВІЙ ШАНС

Я ПРОПУСТИЛА СВОЮ ДОЛЮ

Кажуть, шукати кохання на роботі — справа безглузда. А я й не шукала. Воно саме знайшло мене. І не в образі галантного колеги з чашкою кави та краваткою, а у вигляді мовчазного чоловіка на чорній «Мазді» у черзі за пальним. Я працювала на заправці.

Спочатку він просто мовчки дивився. Потім почав усміхатися. А далі, як мені здавалось, вивчив мій графік і приїжджав тільки тоді, коли я була на зміні. Мене звали Олеся. Мені було 33. Я була ще та дівчина: платинова блондинка, зухвала, пряма, з характером, відточеним у чоловічому колективі. А він… він був інший. 42 роки, очі кольору лютневого неба, плечі — ніби міг знести ними стіни. І усмішка… Тепла, спокійна, трохи хлоп’ячого підґрунтя.

Його звали Володимир. Він жив у будинку поруч із заправкою, з сином і псом на прізвисько Рекс. Син — від попереднього шлюбу. Дружина залишила обидвох. Він не працював. Був рент’єр — отримував гроші з чотирьох квартир, що дісталися від бабусі, і просто жив. Подорожував, гуляв, відпочивав.

Одного разу він під’їхав до колонки і сказав: «Поїхали, покажу тобі одне місто, в яке ти закохаєшся». А потім було інше місто. І ще одне. Ми пили пиво в напівпорожніх кафе, їздили в морські готелі не в сезон, ночували під шум хвиль, гуляли по ринках у Одесі та Чернівцях, слухали джаз у Львові.

Я закохалась. Я просто розчинилася в ньому. Я, яка завжди трималася вільною і не вірила в штампи, вже через три місяці жила у нього. Ми нічого не оформлювали, просто були разом.

Спочатку я говорила про дитину. Мріяла. Уявляла, як ми будемо гуляти втрьох: я, він і маля. Але Володимир був категоричним. Він сказав, що вже «відсидів термін» батьківства і вдруге на це не підпишеться. І, головне, діти заважають свободі.

«Ти ж не зможеш полетіти в Тбілісі на вихідні з животом, Олеся, а потім ще й з коляскою по бруківці. Це буде не життя, а полон». Він говорив це так спокійно, впевнено, що я, ніби під гіпнозом, сама почала боятися майбутньої дитини.

Так минули роки. Я стала перекисною служницею його безтурботного життя. Готувала, прала, купувала улюблені солодощі, сміялася в потрібних місцях, а він… Він все більше дивився футбол, ліниво перегортав газету і казав, що я «та сама».

Син його виріс. Спочатку зневажав мене. Потім почав дивитися з інтересом. А потім привів додому дівчину — таку ж, як я була шість років тому. Молода, яскрава, блондинка. Вона ночувала у нас, сміялася з моїх жартів, називала мене «Олесечка».

Я дивилася на неї і все розуміла. Мені хотілося крикнути: «Біжи! Не пропусти своє життя, як я! Не розчиняйся, не губи голос, не забувай мрії. Ти ще можеш все змінити!»

А я? Я вже не вірю. Мені 39. Дітей у мене немає. Роботу я кинула, друзів загубила, батьків втратила. Залишилася тільки я, Володимир, Рекс і іржава любов, яка давно стала чимось на кшталт звички.

Він все ще не працює. Все ще збирає оренду з квартир, все ще п’є пиво щоразу ввечері. А я все так само ставлю перед ним тарілку з салатом і чекаю. Чекаю, щоб знову відчути, що ще не все втрачено. Але це самообман.

Часом вночі, поки він спить, я виходжу на балкон і дивлюся на небо. І мені здається, що якщо дуже сильно захотіти, можна все змінити. Тільки запізно. Вже надто пізно.