– Яке чудове місце! Син, оформлюй його на себе! – Свекруха намагається забрати мою квартиру

Оксана застигла, почув слова свекрухи. Пальці самі розкрилися, і піднос із глухим гуркотом впав на підлогу веранди. Уламки розлетілися в усі боки.

Ярослав і Наталія Олександрівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився на видувану турботу.

— Дитятко! — скрикнула вона, схоплюючись. — Ти ж не порізалася? Дай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оксана виставила вперед руку. — Я все почула.

Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Ярослав сидів, зігнувши плечі, схиливши голову й нервово перебираючи скатертину.

— Ярославе, — голос Оксани дзвенів від напруги. — Тобі є що сказати?
— Оксанко, ти неправильно зрозуміла! — забренькотала Наталія Олександрівна. — Ми лише розмовляли…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Оксана. — Ярославе?

Настала важка мовчанка.

— Сину, — знову почала Наталія Олександрівна, підходя до Ярослава й кладучи руку йому на плече. — Ти ж не покинеш матір?

Ярослав повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Оксани — у них читалися біль і глибокий сором.

— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди піклуватимуся про тебе.

Наталія Олександрівна тріумфально посміхнулася, кинувши зверхній погляд на невістку. Але Ярослав підвівся і продовжив:

— Але Оксану я люблю більше. І я не зроблю нічого, що зашкодить їй чи нашій родині.

Посмішка зникла з обличчя Наталії Олександрівни.

— Що ти говориш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі та поїхати, — рішуче сказав Ярослав. — І не повертатися, доки ти не вибачишся перед Оксаною й не зрозумієш, що ніщо не важливіше за родину, яку я створив.
— Родину?! — очі Наталії Олександрівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, що народила й виростила тебе!
— Мамо, — похитав головою Ярослав. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й відібрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Наталія Олександрівна, вказуючи на Оксану. — Відвернула сина від матері! Хай тобі грець!
— Досить, — підвищив голос Ярослав, і свекруха змовкла. — Я більше не слухатиму цього. Або ти вибачаєшся, або їдеш зараз же.

Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Ярослав. — І я, як і раніше, допомагатиму тобі. Але тут твоя присутність непотрібна.

Зітхнувши, свекруха кинулася до хати, і незабаром почувся глухий удар дверей. Оксана й Ярослав залишилися самі на веранді серед уламків.

— Пробач мені, — прошепотів Ярослав, роблячи крок до дружини. — Я не міг мовчати. Не міг навіть слухати її.
— Чому ти не розповів мені? — тихо запитала Оксана. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила поговорити з тобою про продаж дому, — зізнався Ярослав. — Казала, що сама, що дім для нас надто великий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, треба діяти… інакше.
— Ти справді обрав мене, а не її? — запитала Оксана, дивлячись йому в очі.
— Я люблю її, — просто відповів Ярослав. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не був би чоловіком, якби погодився.

Оксана підійшла до чоловіка, і він обійняв її.

Наступного ранку Наталія Олександрівна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися безупинні дзвінки.
— Мамо, я не зміню свого рішення, — твердо повторяв Ярослав у трубку. — Я не кидаю тебе. Але й Оксану не кину.

Поступово дзвінки зійшли нанівець. Ярослав був непохитний. Одного вечора, коли вони з Оксаною пили чай на веранді, він усміхнувся — вперше за довгий час щиро й спокійно.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми подолали.
Оксана кивнула, стискаючи його руку в своїй. Дім знову став їхньою домівкою.