«Його сміх коштував йому обіду»

«Твої котлети навіть пес не їсть», гукнув чоловік, шпурляючи їжу у смітник. Тепер він їсть у безкоштовній їдальні, яку фінансую я.

Тарілка розбилася об бак, дзвінко вдаривши по пластику. Я здригнулася.

Ну й діло, засміявся він, показуючи на пса, що демонстративно одвернувся від шматка.

Богдан витер руки об рушник, який я вишикувала під нову кухню. Він завжди морочився дрібницями, коли справа стосувалася його іміджу.

Соломіє, я ж казав. Ніколи не готуй вдома, коли чекаю гостей. Це несолідно. Пахне злиднями.

Він вимовив це слово з таким огидним виразом, ніби воно лишило йому в роті гіркий присмак.

Я дивилася на нього на його бездоганну сорочку, на швейцарський годинник, який він не знімав навіть у сні. І вперше за роки не відчувала ні болю, ні бажання пояснюватися. Лише холод. Гострий, як крига.

Вони приїдуть за півгодини, промовив він, не помічаючи мого виразу. Замов стейки з «Лебединого». І той салат із трюфелями. І приведи себе до ладу. Надягни ту зелену сукню.

Його погляд ковзнув по мені.

І зачешись. Ця розкудовчена грива просто жах.

Я мовчки кивнула. Просто рух, без сенсу.

Поки він розмовляв по телефону, віддаючи накази помічнику, я збирала уламки. Кожен був гострий, як його слова. Я не сперечалася. Навіщо?

Усі мої спроби «стати кращою» закінчувалися крахом.

Мої курси кулінарії він висміяв, назвавши «розвагами для нудьгуючих».

Мої ідеї для дому «провінційним кічем». Моя їжа, в яку я вкладала душу, летіла у смітник.

Так, віно візьми гарне, бурчав Богдан у трубку. Але не те дешеве, що Соломія купувала.

Я підвелася, викинула скалки й подивилася у відбиття в вікні. Втомлена жінка з пустими очима. Жінка, яка намагалася бути тінню.

Я пішла до спальні. Але не за сукнею. Дістала валізу.

Він зателефонував через три години, коли я вже заселилася у дешевому готелі на Подолі.

Де ти? голос був спокійний, але під ним ховалася злість. Гості тут, а господині немає. Сором.

Я не повертаюся, Богдане.

Що? Через котлети? Соломіє, ну годі дитячитися. Повертайся.

Це не прохання. Наказ.

Подаю на розлучення.

На тому кінці мовчанка. Я чула, як на фоні дзвенять келихи. Його вечір тривав.

Зрозуміло, пролунав нарешті його голос, холодний і злий. Граєш у незалежність? Ну добре. Подивимось, на скільки тебе вистачить. Тиждень?

Він поклав трубку. Він не вірив. Для нього я була лише ре