Кохання не знає меж

-Знаєш, серденько, як кажуть, не кожна Марта — Київсьна, не кожний Тарас — Одеський. Святих на цій грішній землі замало. Отож не суди, а краще в саму себе зазирни. Така вже ти старательна дружина була своєму Богданові? — бабуся примружилась, наче знала відповідь заздалегідь.
— Бабусю, Богдан пішов до моєї подруги! Де ж справедливість? Маю мовчати? — палала я.
— Та в жодному разі не мчить до Богдана на роботу й не нарікати на його начальство, який твій чоловік — амурник. Тільки осоромишся. Знаємо, проходили… Обдурені жінки швендяли парткомами в сльозах й сморозі. А кохання не слухає наказів та заборони переглядає. Не допоможе, дитинко. Покорись. А час покаже, що до чого, — бабуся була лагідна.
Новина про зрадника-чоловіка й зрадну подругу зовсім її не зворушила. Неначе звичайний день.
Гм, “покорись”, легко сказати. Подруга Олеся — от та сояха, вуж скибний. Свого чоловіка поховала, за мого взялась. Не вдасться, не віддам!
Позирав, було, мій Богдан на Олесю. Пам’ятаю, всією компанією до лазні йшли. Так він очей не міг одірвати від неї. Як кіт до сала лизався. Поглядом обіймав та цілував подругу, оповиту білою простирадлиною. Я тоді не надавала ваги цим напівнатякам.
Олеся, безперечно, вродлива, лагідна, сердечна. Та й що? Ми з Богданом прожили шістнадцять років, є син Максим. Перед віківки вірила — моя родина міцна й жадна грішна сила її не зламає.
У Олесі з Дмитром дітей не було. Знаю, Олеся дуже журилась через це. За Дмитра не скажу — він переважно мовчав. Гадаю, міцко переживав. Ми товаришували сім’ями. Часто виїжджали на природу, разом відпочивали. Веселились, як могли. Та видно, усьому свій час. Лихо біля порогу стояло, посміхалося.
— Орино, Дмитра забрала “Швидка”. Інфаркт. Боже, казала ж йому:
— Давай візьмемо дитину з дитбудинку! Та ні, мовчав та похмурнішав. Ось тепер не знаю, чого чекати. Вилізти з біди доведеться?
Нещасна Олеся плакала навзрид.
— Заспокойся, Олесю. Все гаразд! Побачиш. Дмитро ж у тебе кріпак, — щиро втішаю подругу.
— Ех, Орино! Як жить без Дмитра, не уявляю! Він мені — світ у вікні. І потішить, і втішить. Ким я самотньою буду? — схлипувала Олеся.
— Не ховай заздалегідь, Олесю. Зберися. Не плюй у горишко. Грим, манікюр, зачіска… Посмішку вдягни та марш до чоловіка в лікарню! Дмитро в тебе по-новому закохається й швидше поправиться…
Тоді все щасливо завершилось. Дмитра виплекали, на ноги поставили. Життя потекло знову.
Незабаром Дмитро й Олеся усиновили трирічну дівчинку Соломію. Родина була у вершині щастя.
— От тепер не страшно й помирати! — раптом сказав Дмитро за святковим столом.
— Та що ти? Тепер тільки жить, дочку вирощувать, — здивувались ми несподіваним промовам.
— Я до того, що прожите недаремно. Хоч одну дитячу душу пригрів, притулив. На дружину Олесю надію кладу. Вона з дочурою впорається. Дозволяю їй заміж піти, якщо що… — Дмитро грав у словах з невтішною журбою в очах.
— Гей, Дмитре, не видумуй! Нумо, друзі, вип’ємо за наше родинне щастя! — провіснив тост мій Богдан.
Тоді на тому й забули визнання Дмитра. Аж до часу…
Ангел смерті, немов кульгавий осел, коло кожних дверей стає. Не вберігся Дмитро. Другий розлогий інфаркт шансів на життя не залишив. Дмитро вічним сном спочиває
І вже якось при сріблястому місячному світлі, що линуло у вікно, зрозуміла Олена, що цей спокій у душі – не зрада, а її власна, вистраждана перемога.