Маленький зріст: випробування чи благословення?

Для чоловіка низький зріст — неначе Божа кара. Дмитро Коваленко змалку соромився, що був нижчий за інших. У третьому класі ще сподівався наздогнати друзів, а до десятого вже змирився.

Хоч він був добрим, веселим, завжди готовим допомогти, тому його поважали у селі. Після школи не став вчитися далі — закінчив курси водіїв і влаштувався в колгосп. Однокласники вже обзавелися родинами, а Дмитро все ходив самотній. Не міг знайти дівчину, яка б підходила йому і зростом, і душею.

Якось літом поїхав він до райцентру. Повертався вже в сутінках, коли побачив на околиці дівчину в яскравій капелюсі з величезною торбою. «Отаку б дружину», — подумав він із посмішкою. Зупинився якраз вчасно — вітер зірвав з її голови капелюха й поніс через дорогу!

Дівчина кинулася навздогін. Дмитро гальмував, але коли вистрибнув з кабіни, побачив її під колесами.
— Поранилася? — занепокоєно запитав він. — Чого під авто?
Вона заперечно похитала головою:
— Не болить. Жаль капелюх… Мама подарувала. Майже нічого від неї не лишилось.
Дмитро аж задихнувся. Перед ним стояла та, про яку він мріяв усі ці роки — з якою уявляв дітей і спільний дім.

— Зараз знайдемо! — кинувся він через дорогу, підібрав капелюх, струсив пил і повернув дівчині.
— Я Дмитро. Куди прямуєш? Підвезу.
Марічка, так її звали, розповіла, що їде до села Зелений Гай до тітки Ганни. Закінчила училище на кухаря, а після смерті мами батько привів нову дружину з дітьми — тож дівчина вирішила жити у родички.

Село тітки було поруч із Дмитровим. Везучи Марічку, він раптом зупинив авто й рішуче промовив:
— Може, не дарма твій капелюх саме під мої колеса впав? Я відразу зрозумів — ти та, кого шукав. Виходи за мене. Обіцяю, любитиму все життя.

Дівчина застигла, потім кивнула.
— Їдемо до тітки Ганни! Зараз же попросимо твоєї руки! — скрикнув Дмитро.
За два місяці вони одружились. Селяни щиро вітали пару, а закохані не натішались одне на одного.

Через рік народився первісток Олесь. Щасливі батьки не одразу помітили дивину — Марічка почала виростати. За три роки в них вже було троє дітей, а дружина стала на голову вищою за чоловіка й округлішою.

— Це материнство так вплинуло, — сміялась тітка Ганна. Друзі жартували, а Марічка сумувала:
— Ти тепер мене покинеш? Навіщо тобі така довжанка?
Дмитро ніжно торкнувся її обличчя:
— Кохатиму тебе будь-яку. Аби й ти мене не кидала.

Більше вони не згадували про зріст. Пройшли роки, народилися п’ятеро дітей. Марічка трохи підросла й зупинилась. Коли пара йшла вулицею, Дмитро обіймав дружину за талію, а вона клала руку на його долоню. Ніхто не сміявся — лише заздрили.

Якось Дмитро лагодив дах старого комора. Раптом Оля почула крик — чоловіка придавило зруйнованою балкою. Вона, мов досвідчений чоловік, розкидала колоди, підхопила пораненого й понесла до лікарні. Дякувала Богу за свій зріст і силу — встигли врятувати.

Дмитро довго лікувався. Сусіди зітхали, коли бачили Марічку самотню на вулиці — вона трималася за бік, ніби відчуваючи його обійми.

Минали роки. Виросли діти, з’явились онуки, правнуки. Та в селі не було щасливішої пари, ніж низенький дідусь Дмитро зі своєю високою Олею. Вони пройшли через життя, тримаючись за руки, і кожен знав — це справжнє диво любові.