Мене зробила сиротою мама під час свого третього народження

В шість років я залишилася сиротою. У нас з мамою було вже двоє дівчаток, а вона народжувала третю. Я пам’ятаю, як мама кричала, як сусідки збиралися, плакали, поки не замовк мамин голос…

Чому лікарів не викликали, чому не відвезли маму до лікарні? Досі не можу цього зрозуміти. Чи були ми далеко від селища? Чи може дороги замело? Я так і не знаю причин до цього дня. Мама померла під час пологів, залишивши нас з новонародженою Оленкою.

Після смерті мами тато розгубився. Рідні у нас тут, на далекому Заході, не було, всі на Сході, і допомогти татові з нами не було кому. Сусідки порадили татові терміново одружитися. Не минуло і тижня після похорону мами, як тато був уже нареченим.

Йому порадили свататися до вчительки, казали, що вона добра жінка. Тато й пішов, посватався, і згодом отримав згоду. Можливо, він їй сподобався? Був молодим, гарним – це точно. Високий, стрункий, із чорними, немов циганськими очима. Неможливо було не задивитися.

Як би там не було, повернувся тато ввечері з нареченою.
– Нову маму вам привіз!

Мене охопив такий жаль і гіркота – щось недобре здавалося дитячим серцем. В домі ще пахло мамою. Ми ще носили сукні, пошиті її руками, а він уже знайшов нам нову маму. Зараз, по роках, я його розумію, але тоді його й наречену ненавиділа. Що вона там про нас надумала, не знаю, але зайшли вони разом обійми підвівши.

Обидвоє були трішки п’яні, а вона й каже:
– Зватимете мене мамою, залишуся.
Я молодшій кажу:
– Вона не мама. Наша мама померла. Не називай!

Сестричка розплакалася, а я, як старша, вперед виступила.
– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!
– Диви, яка вигадлива! Ну, тоді не залишуся з вами.

Учителька пішла, а тато хотів було піти слідом, але на порозі затримався, не пішов. Постояв, голову опустив, потім повернувся, обняв нас і як заплаче, і ми з ним разом. Навіть маленька Оленка захникала. Ми маму оплакували, а тато – єдину жінку. Але в наших сльозах було більше горя, ніж у його. Сирітські сльози однакові на всьому світі, і сирітська туга за матір’ю одна на всіх мовах. Тоді я вперше й востаннє бачила, як тато плаче.

Тато ще прожив з нами два тижні, працював на лісоповалі, їхня бригада відправлялася в ліс. Що робити? Іншої роботи не було тоді. Домовився з сусідкою, залишив їй гроші на їжу для нас, а Оленку віддав іншій сусідці й подався в ліс.

Отак ми залишилися самі. Сусідка приходила, варила, піч топила і йшла. Справ своїх у неї повно було. А ми самі дома днями: і холодно, і голодно, і страшно.
Село стало думати, як нам допомогти. Потрібна була особлива жінка, щоб прийняти нас дітей, як своїх. Де таку знайти?
Почули, що у далекої родички нашої односелеці є молода жінка, яку чоловік залишив через те, що не могла мати дітей. Або дитина в неї була, та померла, а більше Бог не дав, точно ніхто не знав. Адресу дізналися, написали листа й викликали Зіну через ту тітку Марфу.

Тато був ще на лісозаготівлях, коли Зіна рано-вранці прийшла до нас. Зайшла так тихо, що ми й не чули. Прокидаюся я, а в хаті кроки. Хтось, як мама, ходить, на кухні посудом гремить, а вдома запах! Печуться млинці!
Ми з сестрою тихенько стали підглядати. Зіна тихо господарювала: мила посуд, підлогу. Нарешті за звуками зрозуміла, що ми прокинулися.

– Ну, йдіть вже, блондинки, поїмо!
Нам було цікаво, що вона нас так назвала. Ми з сестрою справді були світловолосі з блакитними очима, в маму.
Набралися сміливості, вийшли з кімнати.
– Сідайте за стіл!
Двічі нас запрошувати не довелося. Ми наїлись тих млинців й вже відчули довіру до неї.
– Мене тіткою Зіною кличте. Кличте так.

Тоді тітка Зіна нас із Вірою викуповувала, все нам випрала й пішла. Ми її другого дня чекали: прийшла! Будинок змінився під її руками. Знову чисто стало і охайно, як було при мамі. Минало три тижні, а тато в лісі. Тітка Зіна за нами дивилася, краще не можна бажати, але, мабуть, сильно переживала й не давала нам до себе прив’язатися. Особливо Верунька до неї тягнулася. Зрозуміло, трирічною тоді була. Я була обережна. Сувора була ця тітка Зіна. Невесела якась. Наша мама була веселою, пісні співала, танцювати любила, тата Ваню називала.

– От приїде тато з лісу, та не прийме мене. Який він?
Я незграбно почала його вихваляти, так мало справу не зіпсувала! Кажу:
– Він у нас добрий! Спокійний такий! Нап’ється і одразу спати!
Тітка Зіна насторожилася:
– Часто п’є?
– Часто! – відповідає молодша, а я її під столом ногою штовхаю й кажу:
– Та ні, лише на свята.

Тітка Зіна увечері піти заспокоїлася, а тато з лісу ввечері приїхав. Увійшов до хати, озирнувся, здивувався:
– Я думав, ви тут біду бідуєте, а живете як принцеси.
Ми йому все розповіли. Тато сів, задумався, а потім і каже:
– Ну що, піду сам подивлюся на нову господиню. Яка вона?
– Красуня, – швидко сказала Верочка, – і млинці пече, і казки розповідає.

Зараз, коли все це згадую, завжди посміхаюся. Зіна не була гарнесенькою, але, може, діти в цьому й розуміються – краса людини в серці?

Тато засміявся, вдягнувся й пішов до тітки Марфи, що жила неподалік. Наступного дня привів Зіну сам. Встав вранці раніше, за нею пішов, й та знову так соромливо увійшла до хати, наче чогось боялася.

Кажу Верочці:
– Давай цю мамою будемо звати, вона хороша!
І ми з Вірою в один голос закричали:
– Мама, мама прийшла!

Тато з Зіною знову за Оленькою пішли, і Зіна стала для неї справжньою матір’ю. Пилинки з неї здмухувала. Оля маму не пам’ятала. Віра забула, а я одна пам’ятаю її все життя, і тато пам’ятає. Одного разу я підслухала, як тато, поглянувши на фотографію матері, тихо сказав:

– Чому ти так рано пішла? Забрала всю мою радість із собою.

Ненадовго я жила з татом і мачухою. З четвертого класу по інтернатах, велика школа в нашому поселенні була відсутня. Після сьомого класу в технікум вступила. Все прагнула якнайшвидше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все відсторонювалася. Невдячна я, чи що?

Професію акушерки обрала, можливо, не випадково. Не можу повернутися в часі, щоб врятувати свою маму, але врятую іншу…