Ми з чоловіком відмовлялися від всього заради дочок. Чому ж я отримую таку байдужість від своїх дітей?

Ми з чоловіком у всьому собі відмовляли, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?

Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше перевели дух. Думали, ось тепер заживемо, стане трохи легше. Але легше не стало — навпаки, ми просто змінили одну тягар на іншу. Все дитинство дівчаток пройшло у нескінченних обмеженнях. Ми працювали на місцевої фабриці: я — пакувальницею, він — токарем. Грошей ледве вистачало на їжу й одяг.

Я пам’ятаю, як раділа, коли вдавалося купити їм щось пристойне, аби не гірше за інших. Ми не їздили на відпочинок, не оновлювали меблі, ходили у стоптаному взутті — лише б у них було все. Вони вчилися в звичайній школі, але виглядали як принцеси. І ми пишалися цим. Я думала, що наша терплячість і любов колись будуть оцінені.

Коли дівчата вступили до університету, витрати лише зросли. Треба було платити за гуртожиток, збирати їм речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дрібні гроші по кишенях, щоб відправити чергову посилку. Ми з чоловіком жили одним — лише б їм було легше.

Обидві доньки невдовзі вийшли заміж, одна за одною. Радість була великою, але недовго — майже одразу обидві оголосили, що стануть мамами. Спочатку я розплакалася від щастя, а потім — від страху. Хто буде сидіти з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки в один голос заявили, що діти ще малі, рано їм у садочок. І попросили мене — їх бабусю — допомогти.

Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам буде працювати далі, а я нехай доглядаю за онуками. І ось почався новий етап: кашки, підгузки, ночні збігання, соплі, мультики — все знову по колу.

Минуло кілька років. Зяті відкрили свою справу і почали непогано заробляти. Ми раділи за них — таки ж родина, усе для дому. А те, що доводилося часом знову «давати на продукти» — ну й бог із ним, ми звикли.

А потім трапилося найстрашніше. Мій Вітя пішов на роботу і не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала швидко, але серце не витримало. Моя опора, моя найрідніша людина — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сірим і порожнім.

Доньки, звісно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали онуків і сказали:
— Мам, час у садочок, дякуємо тобі велике, тепер можеш відпочити.

А я залишилася одна. У квартирі стало жахливо тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І стало зрозуміло: на одну пенсію я не прогодуся. Комунальні, продукти, ліки — усе стало непідйомним. На таблетки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони завітІ вони знову пішли геть, навіть не обернувшись, ніби я для них лише тінь у минулому.