Ми завжди були поруч…

Здається, ми й не розлучалися…

Щодня Ганна йшла додому з надією, що Данило повернеться. Знала, що ключів у нього немає, залишив, коли пішов. І все одно сподівалася, що відчинить двері й побачить у сінях його кросівки. Та цього разу дива не сталося.

Разом вони прожили два роки. Він заповнив порожнечу після смерті мами. Навіщо вона почала ту розмову… Між ними з самого початку не було пристрасті. Просто було добре разом. Але Данило не робив пропозиції, не говорив про майбутнє, про їхнє майбутнє.

— А що далі? — запитала Ганна одного дня.

— Ти про штампа у паспорті? А що він змінить?

— Для жінки це важливо. Якщо для тебе ні, може, розійдемося? — промовила вона напівжартом, щоб налякати, підштовхнути його до рішучого кроку.

— Тоді розійдемося, — раптом сказав він і пішов.

Уже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутися? Та якщо чоловік так легко пішов, значить, не кохав.

Він з’явився в її житті саме тоді, коли вона залишилася зовсім одна. Два роки тому у водія маршрутки серце дало збій, він не втримав кермо і врізався в зупинку. Мама та ще одна жінка загинули на місці, іншим пощастило більше — вижили. Водій помер у лікарні, дізнавшись, що через нього загинули люди. Великий інфаркт.

Про це розповідали усі новини. Після похорону Ганна ходила, як уві сні. Сама ледь не потрапила під машину Данила. Він встиг загальмувати, вийшов, почав кричати, а потім побачив її обличчя й замовк. Відвіз додому і залишився з нею.

Він був молодший на три роки. Різниця не суттєва, але Ганні здавалося, що між ними десятиліття. Він нічого не планував, жив одним днем, від розмов про дітей відмахувався. «Які діти? Поспішати нема куди. Ганнусю, чи нам погано удвох?» — сміявся Данило.

А їй хотілося звичайної родини, дітей, разом вибирати коляску й піжамки для малюка. Такі розмови його дратували.

Удома вона навмисне не діставала телефон із сумочки, щоб не дивитися на нього щоразу. Ледь стримувалася, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, кожного ранку з заміранням серця перевіряла повідомлення. Данило не писав.

Знову порожній самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Ганна думала про своє, не бачачи, що відбувається на екрані. Тому не одразу почула приглушену мелодію з прихожої. Довго не могла витягнути телефон із сумки. Заважали гаманець, гребінець, дрібнички. Нарешті дістала, але дзвонив не Данило. Ганна відпов— Ганна? — запитав незнайомий голос, і серце в неї знову защемило — але коли після хвильки мовчання почула його сміх, зрозуміла, що це був лише вітер, що стукав віконницею, і що справжнє щастя чекало на неї не в минулому, а в дні, які ще попереду.