Нам нічого від тебе не треба

Від тебе нам нічого не треба

— Сину, схаменися, поки не пізно! Хлопчик зовсім на тебе не схожий! Твоя Олена нагуляла його від свого колишнього, а вину вирішила на тебе звалити! Я ж знаю!

— Мамо, ну годі вже! Дмитрик — мій син… Що ти вічно все ускладнюєш? Все, я додому поїхав.

Галина Сергіївна все життя виховувала сина сама. У них із Олексієм були чудові стосунки: він ніколи не грубив, не сперечався, добре навчався в школі. Коли виріс, став інженером, як мріяла мама. Тепер настала черга влаштувати синове особисте життя. І вона знайшла йому наречену. Добру дівчину Людмилу, дочку своєї подруги Антоніни.

За наполяганням мами Олексій і Люся почали зустрічатися, але романтика у них якось не складалася, і, помучившись кілька місяців, пара розлучилася. Потім Олексій зустрів Олену. Їхні стосунки розвивалися стрімко, молодик відразу впізнав у симпатичній дівчині споріднену душу. Вони одружилися через три місяці, чим дуже розсердили Галину Сергіївну. А ще через півроку Олена завагітніла. Народився хлопчик, якого назвали Дмитриком. І все б добре, тільки от свекруха невістку недолюблювала. І при кожній зустрічі бурчала на сина, хоча з моменту весілля минуло вже чотири роки:

— Ти подивися, на кого вона тебе перетворила? Зовсім не охайний став…

— Мамо, ну який неохайний! Сорочка трохи в машині пом’ялась…

— Сідай, поїж хоч! Твоя, мабуть, нічого не приготувала. Так і будеш голодним.

— Мамо, я вдома повечеряю. Олена добре готує.

— Знаю я її добре… Котлети з магазину або, гірше того, пельмені. А ось Людмила на курси кондитерські пішла. Яка ж розумниця…

Олексій відбивався від матері, як міг. Він намагався не слухати її розповіді та претензії дружині, звісно, не передавав. До того ж всі вони були безпідставними. Але Галина Сергіївна продовжувала свою холодну війну проти невістки. І одного разу її тактика дала результат…

— Привіт, сину… Щось твоя Олена мене не шанує… Все один у гості ходиш!

— Мамо, ну як вона може сюди ходити, якщо ти чіпляєшся до неї з кожної дрібниці?

— Чіпляюся, тому що є за що. Повір мені! І поки ти тут сидиш, п’єш чай, вона, мабуть, з колишнім своїм на побачення ходить. Знаю я, хто у неї до тебе був. Костя той безтолковий! І хлопчик весь в нього. Вона нагуляла, а ти тепер годувати будеш.

Того вечора Олексій посварився з матір’ю. Йому набридли всі ці претензії та розмови. Додому він повернувся не в настрої.

— Тато, тато, привіт! — вибіг до нього назустріч маленький Дмитрик.

— Привіт, сину. Ну як у тебе справи? Чим займався?

— Ми з мамою на дитячий майданчик ходили. Там був дядя Костя. Він мені шоколадку купив. І сік!

У голові Олексія миттєво промайнула думка — а раптом мати має рацію. Ввечері він допитував дружину:

— Чому ти зустрічалась зі своїм колишнім?

— Льош, випадково зустрілися. Ми гуляли, він мимо проходив, ну і ми заговорили. А потім він нас до дому провів.

— З якого це дива він мою дружину й сина проводить? А може Дмитрик і не мій, а його?!

— Льош, що ти таке говориш? Ти зовсім?

Того вечора подружжя сильно посварилося. Вперше за весь час після весілля. З тих пір скандали в їх будинку стали постійними. В якийсь момент Олена не витримала, зібрала речі, забрала маленького сина і переїхала у своє рідне місто до батьків.

Потім був розлучення і Олексію призначили аліменти. Він був упевнений в тому, що дитина не його. Але судитися не став, вирішив платити. Більше всіх поточними обставинами була задоволена Галина Сергіївна. Вона розгорнула цілу кампанію по відновленню відносин сина з тією самою Люсенькою, яку називала «ідеальною невісткою».

І вона перемогла. Олексій одружився на Люсі. І відразу ж після весілля нова дружина показала свій справжній характер. Чоловіка пеліла з приводу і без. Хотіла жити на широку ногу, смачно їсти і гарно пити.

— Он у Ірини Василь вже другу шубу їй купує! А Суркови машину на представницького класу змінили. А я, як сирота, в минулорічному пуховику ходжу та ще й на Калині їжджу! І що це за чоловік такий!

Так минуло довгих п’ятнадцять років. Олексій працював на двох роботах, не покладаючи рук, а дружина Люся курорти відвідувала і ні в чому собі не відмовляла. Дітей вона не хотіла, мовляв, спочатку для себе пожити треба, та вже потім… Галина Сергіївна, дивлячись на це, хотіла було і тут свої порядки навести, та невістка її швидко на місце поставила.

Одного разу Олексію зателефонували з лікарні. Виявилося, що Галину Сергіївну відвезли в швидкій з інсультом. Жінка була важко хвора і після виписки з лікарні їй потрібен був догляд. Людмила сказала одразу:

— Я біля ліжка старої жінки дні й ночі просиджувати не збираюся. Давай оформимо її в будинок для пристарілих.

— Люся, ну давай я з роботи звільнюся…

— Ти в своєму розумі? А на що жити будемо? Ми кредит за мою машину ще чотири роки платити повинні…

В підсумку Галину Сергіївну відправили в будинок про престарілі, Олексій поїхав на чергову роботу, а Люся залишилася вдома. Через місяць Галина Сергіївна покинула цей світ. Олексій повернувся додому, щоб провести матір в останню путь, та в розладі забув попередити дружину про приїзд. Відкривши двері своїм ключем, побачив цікаву картину – дружину в обіймах сусіда… Скандалити не став. Просто зібрав речі і переїхав в квартиру матері.

Після похорону Галина Сергіївна Олексій сиднем сидів у її квартирі. З гіркотою згадуючи мамині поради. І навіщо тільки він прислухався до них… Тепер йому за сорок. Більшу частину життя прожито. І як виявилося, ні сім’ї, ні дітей, ні друзів… Навіть машини власної не мав – все купували лише для Люсі… Чоловік прокручував у голові своє життя і згадав про Олену та Дмитрика. Він так і не дізнався, чий Дмитрик син, його чи колишнього Олени. Та це тепер вже й не важливо…

Адже Дмитрикові, напевно, вже дев’ятнадцять… Зовсім дорослий став… Цікаво, який він зараз? – Олексій промовив ці слова в пустоту, і ніхто йому, звісно ж, не відповів.

…Наступного ранку він взяв квиток на поїзд і вирушив у рідне місто Олени. Дім і під’їзд знайшов без зусиль. Подзвонив у знайомі двері, але ніхто йому не відчинив. “Напевно на роботі” – подумав він і вирішив зачекати біля будинку. Постояв хвилин двадцять, повернув голову і отетерів… До під’їзду підходив хлопець — точна копія його самого, але на двадцять років молодший.

— Дмитрик… Дмитрику… Сину…

— Ви?… Що ви тут робите? — холодно запитав Дмитро.

— Сину, я дуже перед тобою винен… Який ти став… І на мене як схожий, ну просто як дві краплі води! А мама де?

— Мами немає. Вже давно. Вона загинула десять років тому. В ДТП…

— А ти? З ким ти живеш? Може тобі щось потрібно? Я готовий допомогти, всім чим завгодно! У мене є гроші. Тільки скажи!

— Я живу з бабусею. Нам нічого не треба.

— Але сину. Адже я ж хотів, я…

Олексій не закінчив. Дмитро зайшов у під’їзд і зачинив двері перед його носом.

— Сину! Синку, відкрий! Як же так, сину? Я ж твій батько! Батько!!!

Він ще довго стояв перед зачиненими дверима під’їзду, схлипуючи й розмазуючи по обличчю чоловічі сльози. А може й не сльози це були, а дощ? Після цього він приїжджав ще кілька разів, хотів налагодити контакт з сином. Просив, благав, намагався виправдатися. Але Дмитро категорично відмовився спілкуватися…