Connect with us

З життя

Народження у чотири роки

Published

on

Я народилась одразу чотирирічною…

Я нічого не пам’ятаю. Я не хочу нічого пам’ятати. Я хочу забути те, що іноді проблискує в моїй голові.

Я народилась одразу чотирирічною. Довго-довго не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Якийсь сірий полог окутував та приховував моє раннє дитинство. Все в тумані, похмуре, зле… Постійне відчуття безпорадності і постійний плач мого маленького брата. Він увесь час хоче їсти. І плаче. І плаче. Цей плач переслідує мене й досі.

Дивлюся на дитину, що ридає на вулиці, і серце завмирає. Я пильно вдивляюся в його личко — ні, не худе, у руках бублик. Дивлюся на його маму — красива, молода, добре вдягнена… твереза! То чому ти плачеш?! У тебе є все! Так і хочеться крикнути тому хлопчику — зупинись, не плач, перестань ридати! Ти навіть не розумієш, який ти щасливий! Обійми свою маму і не відпускай! Ніколи не відпускай!!!

Найбільше у світі я боюсь втратити маму. Мою мамочку, в якої я народилася, коли мені було чотири роки.

Пам’ятаю, як чекала свою біомаму, біобабусю в дитячому будинку. Пам’ятаю, як бабуся прийшла. Я того дня не їла цукерки і віддала їх їй, попросила передати Ванюші. Вона взяла. А через тиждень повернула мені їх як частування… тільки половину. Я була рада й цьому. Бабуся сказала: «Чекай мене», і більше я її ніколи не бачила.

«Добрі» люди казали, що мене навряд чи заберуть. Мама п’є, бабуся п’є, тато сказав, що я не його донька. У прийомну сім’ю мене теж не візьмуть, бо зі мною йде «додаток» — Ваня, мій братик, а він хворий. Нікому не потрібні хворі діти.

Я відразу все зрозуміла. І не чекала, знала, що нікому не потрібна. Якщо рідні люди не приходять за мною, значить, я погана. Найгірша дівчинка в світі. Це я у всьому винна! Це через те, що я не могла заспокоїти вічно плачучого брата, нас забрали з дому. Я готова до будь-якого покарання.

Коли не чекаєш, не сподіваєшся — стає легше. Все навкруг байдуже. Мені було байдуже, що я їм, що п’ю, в що вдягнена, куди нас ведуть, навіщо. Я заснула, навіть не заснула — я померла. Спочатку всередині, а потім моє тіло, підтримуючи мене, не захотіло жити.

Мені було дуже погано. Болісно. Але я це заслужила. Уколи, крапельниці, таблетки і тиша… довга виснажлива тиша. Раптом — біля мого вуха чийсь подих. Голос. Неочікувано стало тепло і м’яко. Я відкрила очі. Хтось тримав мене на руках. Без метушні, якось неквапливо, ніжно, але дуже міцно. Хтось мене гойдав і шепотів на вухо нерозбірливе.

Не пам’ятаю, чи це була пісня, чи молитва. Я швидко закрила очі. Раптом це сон і він піде. Ні-ні, сон, не йди! Мені так добре зараз!

Цей момент я згадую найчастіше. Це була моя перша зустріч з мамочкою. Її син захворів. В лікарні Михасикові стало легше, він заснув. Мама поклала його і, закутавши мене в свою кофту, гойдала мене на руках. Пам’ятаю її руки, що гладили моє волосся і прибирали його з обличчя. Пам’ятаю її запах, пам’ятаю шепіт біля моєї щоки.

Пам’ятаю, як боялася відкрити очі. Як сльози зрадливо лилися з очей по щоках, як мама втирала їх м’якою долонею. А потім її сльози почали падати на мене. Я пам’ятаю, як завила… не заплакала, а завила, як цуценя. Біль, що сиділа в мені, вирвалася назовні у найневідповідніший момент. Не відкриваючи очей, я вила. На всю лікарню. Прибігли лікарі й забрали мене у мами. Я не могла пробачити собі, що не стрималася, адже якби я мовчала, обійми тривали б вічно.

Наступного разу я побачила маму у «Навіс». Час, коли вона відвідувала мене, був дуже важким. Я з усіх сил намагалася не вірити, не чекати її. А може, просто нічого не розуміла. Зараз складно сказати.

Одного ранку мама забрала мене додому. Такою красивою я ще ніколи не була. На мені було все нове. Плаття, колготки, туфельки, кофтинка і навіть спідня білизна. В цей день ми залишили минуле назавжди.

У новому житті в мене було все. Ліжко і стіл, подушки і іграшки, повна шафа красивого одягу і чарівні книги. Були Михайлик і Лілія. Не було лише Ванюши… Перший час я боялася рухатися. Намагалася менше говорити і їсти. Хотіла сподобатися мамі і татові, або принаймні не заважати їм. Я не знала, як треба поводитися. І весь час чекала, коли ж буде погано. Коли покарання знайде мене. Все змінилося, коли мама сказала, що ніколи і ні за що не віддасть мене нікому!

Що б я не зробила. Сказала, що я її дитина, а вона моя мама. І це вирішено не нами, а долею. А долі видніше. Тож, сказала мама, давай пошалимо! Скільки куп осіннього листя ми розкидали в той день! Батьки закопували нас з Михайликом у листя. Мама плела яскраві віночки на голови, і ми стали схожі одне на одного.

Ваня з’явився в домі зовсім несподівано. Я його не впізнала і довго не вірила, що це мій брат. Коли я зрозуміла, кого мама привела додому, жах наповнив мене. А раптом він буде плакати, пустувати, шуміти?! Нас заберуть з дому. Я благала Ваню вести себе тихіше, не відходила від нього, щоб він нічого не зіпсував. А якби і зіпсував, мама цього б не помітила. А з Ванею постійно щось траплялося. Братик погано ходив, тягнув ніжку, і ручка зовсім не працювала. Він усе кидав і розбивав, а мама тільки сміялася і обіймала його. Скоро я зрозуміла, що Вані теж не загрожує вигнання, і я перестала хвилюватися.

Будь-яку вільну хвилинку я намагаюся проводити з мамою. Ми годинами сидимо і розмовляємо про різне. Пам’ятаю, як у великій компанії маминої подруги згадували, з якою вагою і зростом народилися їхні діти. Як вони вперше побачили своїх малюків. У мене земля з-під ніг пішла. Я не могла дихати.

Мама усміхнулася і сказала, що Михасик народився 3800 і 52 см, Машенька народилася 3200 з ростом 47 см, а Ванюша 2700 з ростом 45 см, а Лілічка 2100 і 44 см, і розповіла, як вперше нас побачила, які ми всі були гарненькі і рідненькі і що вона відчула. Я так мріяла, щоб це було правдою, що невдовзі повірила в цю прекрасну казку і заміняла нею свої важкі спогади.

Мама часто колихала мене, загорнувши, як малечу. Обожнюю ці моменти. І навіть зараз, коли мене щось хвилює, сідаю поруч з мамою, беру її за руку і розумію, що немає нічого ріднішого, ніж цей запах, добра усмішка, дбайливий погляд. Дивно, але де б я не була, чим би не займалася, у мене перед очима мамині очі. Вони можуть бути веселими, сумними, радісними чи тривожними, втомленими чи іскристими. І завжди люблячими! Мама дивиться на мене з гордістю чи тривогою… але ніколи з байдужістю чи докором. Я, а точніше ми всі, намагаємося бути схожими на нашу маму. І бажаємо всім дітям на землі бачити такими мамині очі.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

один + три =

Також цікаво:

З життя13 хвилин ago

На шляху до мрії

— Богдане, ну що в тебе не так? Ти подивись — українська мова — двійка, алгебра — кол, а з...

З життя17 хвилин ago

Три листи без адресата

Три листи без зворотної адреси Тихо було, ані вітерка, ані шелесту листя, ані співу птахів — наче сама природа завмерла...

З життя1 годину ago

Все через тебе

— Олена Миколаївно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки чіплявся. — Що значить — чіплявся? Марічко,...

З життя1 годину ago

Тайна загадкової картини

Тайemничий образ Соломія сиділа на задньому сидінні авто й дивилася у вікно. Настрій у неї був піднесений, немов перед святом...

З життя2 години ago

Шкідлива бабуся

Зла бабуся Маріанна вийшла з таксі і чекала, доки з машини вилізе маленька Олеся. — Дякую, — подякувала водієві Маріанна,...

З життя2 години ago

Вона знову тут

— Сину… — Вибачте, але я вам не син. Не звертайтеся так до мене. Мене звуть Олег. — Олежку… Сину!...

З життя3 години ago

Ти справжній чоловік чи ні?

Давно то було… — Знову сусіди зверху гуляють, ну скільки можна? Третя година ночі! — Оксана розбудила мирно сплячого Тараса,...

З життя4 години ago

Пошуки щастя в особистому житті

**Щоденниковий запис** Сьогодні був важкий день. Мама завжди хвилюється занадто, але сьогодні вона просто не могла заспокоїтись. — Мам, ну...