Наш сусід виявив украдені документи на квартиру за годину до дня народження онука

Мене звати Олег Гринчук, мені шістдесят два роки, я живу в панельній дев'ятиповерхівці на Троєщині вже двадцять три роки. Працюю електриком у ЖЕКу — той, до кого біжать, коли гасне світло на сходовій клітці. Про сусідів по будинку знаю, мабуть, більше, ніж вони самі про себе. Хто коли платить за газ, у кого протікає стеля, хто з ким не розмовляє після сварки на парковці.

Родину Марченків знаю з того дня, як вони заселилися в квартиру навпроти. Роман — інженер, працює на будівництві десь під Бучею, вахтовим методом майже. Його дружина Оксана — тиха, завжди зі списком продуктів у руці, завжди поспішає. У них хлопчик, Тимко, йому саме мало виповнитися рік. А ще там жила Ромина мати, Валентина Панасівна — жінка гучна, з тих, що заходять у ліфт і одразу займають весь простір голосом.

Того вечора я саме йшов міняти лампочку на четвертому поверсі — там перегоріла ще з вівторка, а мешканці телефонували тричі. Двері квартири Марченків були прочинені, і з коридору пахло смаженою рибою так, що аж мій кіт унизу, певно, унюхав би. Я зазирнув, бо думав — може, святкують щось, попрошу не гриміти після десятої.

А там — стіл на балконі розкладний, ще один у залі, пляшки з горілкою, тарілки з червоною рибою і креветками, яких я в магазині біля дому взагалі не бачив, хіба на ринку "Столичний" за такі гроші, що в мене пенсія за два тижні. Людей чоловік п'ятнадцять, не менше. Валентина Панасівна в новій сукні, з якимись сережками, що виблискували аж від люстри, розливала гостям і голосно казала:

— У цьому домі командую я. А невістка моя тільки й годна, що дітей народжувати та посуд мити.

Я, чесно кажучи, застиг у дверях з лампочкою в руках, як дурень. Мені стало ніяково — не моя справа, хотів уже піти. Але тут одна з гостей, жінка років сорока, спитала, де Оксана. І почув відповідь, від якої мене аж пересмикнуло:

— На кухні, звісно. Я сказала їй усе приготувати. Думає, вона тепер квола, бо дитину народила. Хто на утриманні сидить, той хай хліб свій відпрацьовує.

Я тихо причинив двері й пішов до себе — думав, полагоджу лампочку і забуду. Але коридор у них наскрізний, вікно кухні виходить прямо на сходовий майданчик, і крізь щілину я побачив Оксану. Вона сиділа на табуретці серед немитих каструль, з дитиною на одній руці — малий аж горів, видно було навіть з відстані, щічки червоні, — а другою рукою тарла велику пательню. У роті в неї стирчала шкоринка хліба, бо часу поїсти нормально в неї, видно, не було. Кофтина мокра наскрізь, хоч викручуй.

Тут якраз під'їхала Романова машина — сірий "Фольксваген Пассат", я його одразу впізнав, бо він завжди паркується криво біля нашого під'їзду. Роман вийшов із пакетом — торт, я побачив у прозорій кришці, і ще щось загорнуте, схоже на подарунок. Він мав з роботи піти раніше, це я потім уже зрозумів — хотів дружину здивувати на день народження сина.

Він зайшов не з парадного, а через двір, бо машини гостей заблокували під'їзд. І от коли він побачив дружину на кухні з дитиною, що горіла в лихоманці, а в залі — свою матір у новій сукні серед столу з делікатесами, обличчя в нього стало таке, якого я в сусідів взагалі не бачив. Не крик, не сварка — просто щось у ньому наче перемкнулося.

Я стояв на майданчику з лампочкою і вдавав, що займаюся своєю справою, а сам чув усе через відчинене вікно.

— Оксано, — сказав він тихо. — Ми йдемо.

— Твоя мама розсердиться, — відповіла вона, і в голосі в неї був такий страх, що мені, чужій людині, стало моторошно.

Роман узяв сина на руки, взяв дружину за руку і повів їх повз стіл, повз гостей, повз матір — просто мовчки. Я почув, як за ним у дворі одразу пролунав голос Валентини Панасівни — вона вибігла слідом, кричала щось про те, що це її дім, що вона тут головна. А Роман сів із родиною в машину і почав кудись дзвонити.

Через хвилин десять — а мешканці нашого будинку швидкість поліції в цьому районі знають добре, бо відділок за два квартали — під'їхала патрульна машина, а слідом і швидка. Я вже стояв на балконі своєї квартири третього поверху, звідти весь двір видно як на долоні.

Валентина Панасівна вискочила з-під'їзду й почала кричати на поліцейських, що це її будинок, штовхнула одного з них у плече. Прізвища свого спершу називати не хотіла. А потім я побачив, як з-за рогу будинку намагається тихо вислизнути чоловік років тридцяти п'яти — здається, племінник Романа, Максим, я його бачив раніше на святах у дворі. Під курткою в нього щось було — папка. Поліцейський його зупинив ще на виході з двору.

Коли папку відкрили просто там, біля лавки, де зазвичай бабусі сидять, я побачив, як один з поліцейських став серйозним і покликав напарника. Пізніше сусідка з першого поверху, яка чула розмову ближче, розповіла мені, що в тій папці був оригінал документів на квартиру Марченків — техпаспорт, витяг з реєстру речових прав, і ще якийсь бланк довіреності, схожий на завірений у нотаріуса, з підписом, що дуже нагадував Романів, тільки написаний іншою рукою.

Мене поліцейські про щось теж питали — я ж бачив усе з вікна, довелося дати свідчення. Сказав, що бачив і чув. Того вечора Валентину Панасівну забрали в наручниках, вона й далі щось кричала в бік машини, де сиділа невістка з дитиною. Я тоді подумав: ця вечірка з самого початку була не просто приниженням. Це була спроба забрати в родини все, поки син на роботі, а невістка миє посуд і мовчить.

Минуло десь два тижні. Я зустрів Романа на парковці — він вантажив у машину коробки, переїжджали вони чи ні, не знаю точно, але в руках у нього була та сама папка, тільки тепер до неї додався новий пакет документів у прозорому файлі — я встиг помітити штамп нотаріальної контори на Лісовій. Виявилося, слідство підтвердило: довіреність на переоформлення квартири була підроблена, підпис Романа — фальшивий, а той самий Максим возив документи до нотаріуса за гроші, які йому давала тітка.

Роман тоді просто сказав мені коротко:

— Ключі поміняв ще того вечора. І рахунок, на який мамі гроші йшли — закрив.

Я кивнув, більше нічого не питав — не моя справа, вже казав. Але подумав: три тисячі доларів щомісяця, які він, за словами сусідки з другого поверху, віддавав матері "на господарство", тепер підуть кудись в інше місце. Валентину Панасівну я з того часу в дворі не бачив жодного разу. А Оксана тепер іноді сидить увечері на лавці біля під'їзду з малим на руках, і вигляд у неї вже зовсім інший — спокійний.