Навіщо тобі це?

**Щоденниковий запис**

Тобі навіщо це все?

— Ти мене чорствою називав?! Мене? Це ти спершу забув про гроші на захист, потім про всі пристойності, а тепер вагітну до мене в хату привів і вимагаєш кімнату побільше! Як тобі така ситуація, сину?

Лариса говорила різко, але чесно. Вона не нападала. Ні, вона хотіла захистити своє.

Віктор же ходив по кімнаті, ніби шукав зручну позицію для наступу, вираховував слабкі місця. По ньому було видно — він не вважав себе винним.

…Все почалося давно. З того дня, коли Лариса з Василем, царство йому небесне, переїхали у свою першу квартиру. Навіть без ліжка. Починали з надувних матраців. Згодом вони зібрали на другу квартиру, для сина. А потім збудували дачу. На дві сім’ї, щоб колись на веранді й у саду гралися онуки.

Але Василь пішов у вічність, коли Віктор щойно вступив до інституту. Чоловік залишив Ларисі все: плоди їхніх спільних праць, щасливі спогади й останнє джерело тепла — сина.

Віктор отримав диплом, з’їхав, одружився. У Лариси з’явився онук. Вона була щаслива. Але через рік Віктор повідомив про розлучення.

— Ми характерами не зійшлися. Не можу я з нею жити, — сказав він так, наче йшлося про підібраного цуценяти. — Ну, ми домовились… Оскільки я батько, подарував їй квартиру. Взамін вона пообіцяла не подавати на аліменти.

Лариса схопилася за голову.

— Ну, молодець. Прямий лицар. З вітром у кишені. Це ж не ти купував ту квартиру, — дорікнула вона.

Жінка вже тоді здогадувалася, що платити за цей атракціон великої щедрості доведеться їй. І вона не помилилася.

Незабаром син прийшов знову, тепер з новою дружиною. І вона вже була у положенні.

Вони попросилися пожити у неї на час. Лариса була не проти. Спочатку.

Вона старалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть привчилася залишати зайві порції на плиті: раптом Юля проголодається.

Але дуже скоро стало ясно — подяки не буде.

Юля не працювала, пояснюючи, що у її стані це неможливо. Лариса не сперечалася, намагалася розуміти, хоча в глибині душі не погоджувалася.

— Я б на її місці до семи місяців ще працювала, — скаржилася Лариса подрузі Марії. — Житла у них немає, зарплата у Віті не дуже. Вона ж мала бачити, за кого виходить. Мала розуміти, що сам він не вивезе. А вона ледачиться.
— Ну, Лоро, віднесися з розумінням. Все-таки вагітна дівчина… — миролюбно відповіла Марія.
— Дівчина-приспівка. Я сама колись народжувала, знаю, що це таке. Головою треба думати перед тим, як дитину робити. Вона не тяжкоїла, навіть токсикозу немає. Просто гарно влаштувалася. Як думаєш, до кого вони прибіжуть, якщо на візочка не вистачить?
— Потерпи трохи, може — налагодиться. Віддасть дитину до садочка, вийде на роботу…
— Та годі. Який садочок? Вони ж на пару місяців просилися, — заспокоювала саму себе Лариса.

Прибирання теж давалося з трудом. У кімнаті сина все вкрилося тонким шаром пилу. Лариса не встигала мити посуд: у раковині постійно щось з’являлося. Чашки після чаю не милися зовсім. Вони залишалися у кімнаті Віктора й поступово чорніли від нальоту.

Лариса терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, потім діяти.

А Віктор, на лихо, ніби розчинився у своєму паралельному світі. Він пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або втикався у телефон, або дежурно гладив живіт Юлі й ішЛариса зітхнула, погладила кота і подумала, що іноді любов — це вміння сказати «ні».