Не повертайся, онуче…

Не повертайся, онуче…

— Ну все, діду, їду! Добре у вас, немов у дитинстві! Лазня — просто чудова! Ніби заново народився! Може, ще навідаюсь наступного вікенду!
— Краще більше не приїжджай, онуку… — бабуся витерла руки об фартух і важко зітхнула.
— Бабусю, та що це ти? — Тарас здивувався. Адже він був певен, що для діда й бабці він завжди — рідний, коханий. До десяти років жив з ними, називав їх мамою та татом.
— Не треба воно, — різко відповів дід, суворо дивлячись з-під густих брів. — Тепер зрозумів, чому жінка від тебе втекла. І як ти, скажи на милість, таким уродився…

Він махнув рукою, розвернувся й, прихитуючись на хвору ногу, пішов до комори.

— Ді-і-іду! — Жінка вибігла на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і дрібний дощ. Листя берези сліпо летіло в очі, а по небі женалися свинцеві хмари.

— Ді-і-іду, Тарас дзвонив! Їде! Радість же яка! — скрикнула вона, притискаючи долоні до грудей.

Старий випростався, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеної телогрейки.

— Чого боса вискочила? Захворієш! — сердито насупився. — Іди в хату, зараз прийду.

— Та я… просто поділитися, серце не втримало…

— Іди, кажу!

Баба схлипнула й поплелась до хати. А в душі клекотіло. Тарас — їх Тарасик, світ у віконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «баба»… А потім донька з’явилася. Забрала. Забрала, лише «на ніг станула». Через десять років. Ніби позичала, і час сплинув. Дід тоді лютував, ганяв її, лаяв, та марно — поїхали. Тарас плакав, спершу часто дзвонив, потім рідше… все рідше…

І з тих пір у хаті — тиша. Душа спустіла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Боляче було. Гірко. А тепер — подзвонив, їде. Надія в серці теплом розлилася.

Три дні баба крутилася, як перед Великоднем. Підлогу вимила, пирогів напекла. Не спала — гадала: яким став, чи підріс, певно, вродливий…

Вдень у двір заїхала чорна, блискуча машина. Вікна — непроглядні. Мурашки по шкірі. З салону вийшов Тарас — кремезний, коротко підстрижений, у модній куртці. Усміхнувся. Привітався.

— Діду, бабусю! Є що поїсти? З голоду в’яну!

— Є, онуку, звісно. Заходь…

Подарунків ніхто й не чекав — не ті часи. Але хоч по-людськи… Хоч щось…

Наївся, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і почав розповідати, як у нього «все супер». Дід зігнувся, губи затремтіли, підвівся й пішов до дровниці.

А той не вгавав. Про дружину розповідав — доньку олігарха. Як вона його «не цінувала», все скаржилася таткові. Як змушували працювати, а він не для того, мовляв, одружився. Звільнили. ЖиВін витягнув пачку гривень з кишені, стиснув їй у долоні баби і вимовив: “Це на останок, більше грошей не буде”, і машина вирушила геть, залишаючи лише сліди на мокрому ґрунті.