Неперевершений чоловік. Але не для мене.

Та добре, послухай, яка історія. От сидимо ми з сусідкою Ганною Петрівною в її кухні, а вона мені шепоче: “Олена, подивись на нього!” Тай киває на двір навпроти. “Оце так чоловік! Квіти жінці щотижня, машину зранку вимив, щоб Оксанку на роботу відвезти. А твій де?”

Я мішала борщ у каструлі, дивилась у вікно. А там справді наш сусід з сьомого будинку, Микола Терентійович, саджав розсаду помідорів, а на лавці лежав букет червоних троянд.

“Ганно, годі тобі”, — зітхнула я. “У кожного своє життя.”

“Яке своє?” — обурилась сусідка, сідаючи за стіл. “Придивись! Двір як з журналу, жінку обожнює, онуків що вікенд на велосипедах катає. А Оксана як щаслива ходить! Вчора стріла в магазині, півгодини розказувала, як Микола їй ввечері ноги розтирає.”

Я скривилась. Микола Терентійович Савченко й справді був взірцевим чоловіком. Розмовляли сусідки, знала вже вся вулиця. Першим ділом сніг чистив не тільки біля себе, а й у сусідів-пенсіонерів. Допомагав паркани лагодити, позичав інструменти, ніколи жінку не підвищував.

“А мені що з того?” — я вимкнула плиту й обернулась. “Мій Олексій теж хороший.”

Ганна Петрівна хитнула головою.

“Добрий! Вчора о 11-й музику врубив на всю потужність, у мене онучка прокинулась та плакала до світу. А позавчора його машина всю дорогу загородила, старий Степан ледве через підвір’я проліз.”

“Та то просто настрій поганий був”, — захищалася я, хоч сама чула, що виговорки слабкі.

Олексій і справді був далеким від взірцевого. Забував про день народження, грязний посуд у мийці залишав на тиждень, півзарплати на вудки витрачав. Але я любила його таким. Любила його неуклюжі спроби зварити сніданок, коли я хворіла. Любила, як він сопів уві сні. Любила навіть звичку шкарпетки по спальні розкидати.

Після сусідки я вийшла в город поливати огірки. Через паркан чутно було тиху розмову Миколи Терентійовича з дружиною.

“Оксанко, може, тобі стілець винести? Не стої на коліночках, спину надірвеш.”

“Не треба, Миколонько, я швидко суницю перевірю.”

“Тоді я чайник поставлю. З лимоном чи з варенням?”

“З варенням, коханий.”

Я мимоволі згадала наш ранковий діалог з Олексієм.

“Олексійчуку, сніданок!”

“Зараз!” — гукнув він з ванни, потім додав: “А кава є?”

“Розчинна у банці, знайдеш сам.”

“Та де ж вона…”

Через годину Олексій пішов на роботу, випивши лише чай, бо шукати каву було лінь, а я цілий день лаяла себе, що не поставила йому чашку на стіл заздалегідь.

Ввечері, коли укладала спати онучку Даринку (гостила на канікулах), почула, як дівчинка зітхнула.

“Що трапилось, сонечко?”

“Бабусю, а чому дідусь Микола з сьомого дому щоразу тітонькі Оксані квіти дарує? А мій дідусь Олексій тобі ніколи не дарує.”

Я сіла на краєчок ліжка, вкрила Даринку.

“А тобі хочеться, щоб він дарував?”

“Хочеться! Ти ж добра, казки читаєш, пиріжки печеш. Чому він тобі нічого?”

Висловлені дитиною слова були особливо болючі. Я не знала, що відповісти, лише поцілувала в чоло й прошепотіла: “Спи, моя хороша”.

Наступного дня, зустрівшись у магазині з Оксаною Савченко, я мимоволі її роздивлялась. Вона справді виглядала щасливою. Догляну
Вона стояла там у світлі вітрини, така блискуча та безтурботна, а я враз усвідомила, що моя власна непоказна щасливість з Олексієм, з його справжніми, хоча й неідеальними, рисами, дорівнює тисячам найкращих букетів Миколи Терентійовича.