НЕВИДИМІЙ КОЛЬОРИТ

Віктор поставив відра з водою на лавку в сінях у баби Катерини і збирався йти, але бабуся схопила його за рукав, мовчки покликала за собою в хату. Він присів на широку лаву біля дверей, чекаючи подальших вказівок.

Господиня мовчки дістала з печі горщик зі стравою, махнула рукою на настінний годинник, мовляв, пора обідати, і велику чашу налила борщу з квашеної капусти, подала до нього скибку сала, цибулину і шматок чорного хліба. Потім згадала і поставила на стіл чверть літра самогонки. Її зігнута спина була перев’язана пуховою шаллю. Хоча в хаті було тепло, на ногах у неї були валянки.

Віктор тихо сказав:
– Від борщу з салом не відмовлюся. Але пити не буду, я поклявся, що в рот спирту не візьму, навіть батюшці пообіцяв. Минулого разу таку сварку влаштував у клубі, коли п’яним приревнував Оксану, досі дивуюся, що мене тоді не посадили. А за зламані стільці довелося розщедритися. Мама сказала, що у тебе спина болить, то я прийшов води принести. Зараз поїм борщу і дров принесу. Може, ще якусь роботу знайдеш. Моя мати, коли бачить, що я біля телевізора сиджу, вказує пальцем, мовляв, працюй.

Віктор засміявся від свого дотепу так, що поперхнувся. Баба Катерина почала стукати його спину, мов гвіздок вбивала. Віктор продовжував їсти борщ із салом і цибулею, а потім спитав:
– Бабусю, коли ти лягаєш спати, спина вирівнюється, чи з дугою лежиш?
Катерина глянула на Віктора своїми блакитними, примруженими від усмішки очима, і махнула рукою.

– Як я подивлюся, ти молодою красунею була! Яка ж у тебе гарна копиця волосся на голові, брови аркою на широкому лобі, а очі, як дві зорі, вночі, мабуть, виблискують. Оксана в мене теж красуня! Як її можна не любити? Перелічу тобі її якості, а ти пальці загинай. Боюсь, на руках пальців не вистачить: вродлива, статна, скромна, добра, працьовита, акуратна, економна, гарно співає, танцює, не жадібна, ні разу заміж не була, не п’є, не палить, не гуляє. Ось бачиш, скільки чеснот.

Віктор бачив, що очі у Катерини сміялись. Грудка її здригалася, але голосу не видавала.
– Але які ж у бабусі красиві, ясні не по літах очі! – подумав хлопець. – Бабусю, ти ж знаєш Оксану?
Катерина розвела руками, підняла плечі, мовляв, вам довіряти чи ні.

– Звісно, ми не такі, як ви. Ви батьків боялися, слухалися. А ми якщо що не так, одразу всім скажемо і підемо. У нас на все своя думка. Батько, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. Мама вважає мене господарем. Наші брати розлетілися по містах, я молодший, поки не одружився, з ними житиму. Я хочу одружитися і мати дітей. Оксана моя статна. Як ветеринар скажу, вона здорова, народить стільки, скільки вийде. Забув сказати, що вона здорова. Ну що, пальців не вистачило на руках? Точно!

Віктор ситно поїв, тепло з печі розморило його. Незважаючи на те, що у Катерини боліла спина, в хаті було дуже чисто. Особливо впадала в око велика ліжко з подушками до стелі.

Віктор мрійливо сказав:
– Ото б мені таке ліжко в першу шлюбну ніч! А може, і не треба: зваришся і про все забудеш.
А вслух продовжив:
– Оксана закінчить навчання, повернеться в село, і ми весілля влаштуємо. Вона вчиться на медсестру. Уявляєш, як чудово: я лікую худобу, а вона людей. Хоча мати часто батька худобою називає. Я б сказав, ми всі не кращі. От чула, Степан мотоцикл у Петра вкрав і в озері втопив, не худоба? А Віктор курив на горищі і мало хату не спалив. Теж худоба!

А найбільша худоба Сергій виявився. Він зустрічався з Надею, обманув її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Надя з розуму сходила, думали, що руки на себе наложить. А вчора йде з пузом, усміхається, каже, що хлопчик буде, Бог на радість дав. А я думаю, як ця худоба буде повз будинок проходити, знаючи, що в ньому його син, як? Я Оксану ніколи не кину! Дивлюся на неї, і хочеться так обійняти! Так!! Щоб у руках розчинилася, щоб ми в єдине ціле злилися. Ну, вона ж скромна дівчина, до весілля ні-ні. Сама ця межа весілля не переступає, не потягну ж її через кордон силою. Фельдшир із неї класний, вона твою спину швидко вирівняє! Уколи робить не боляче, комарик болючіше кусає. А я думаю, коли колгосп нам виділить котедж, то сумуватиму за тобою, бабусю, бо жити близько не будемо. Але нічого страшного, завжди знайду час допомогти і поговорити з тобою. А що у тебе ще є спробувати?

Катерина швидко взялася за ухват і дістала з печі кулинарку з м’ясом. Гречана каша поширила такий аромат! Віктор так скрутив носом, що мало його не зламав. Взяв ложку в руки і, як мала дитина, стукав по столу. Катерина посміхалася, очі світилися від того, що її страви припали до смаку молодому хлопцю.
– А ти полежи на перині, поки я поїм. Або вона у тебе для краси? Нічого, ми її якось із Оксаною помнемо.

Віктор знову поперхнувся, але Катерина не стала бити по спині. Їй хотілося пожаліти його, подякувати за позитив, за те, що поговорив із нею, не поспішав додому, а приділив їй стільки часу. Вона шершавими, мозолястими руками провела по спині, легенько постукуючи, потім поцілувала у верхівку.

Віктор підвівся з-за столу зі словами:
– Як тепер працювати з повним пузом? Тут тільки на перині повалятись.
Засміявся і пішов у двір. Приніс дров кілька оберемків, підмів сіньки, зайшов у сарай, оцінив поросяче житло, вклонився господині в ноги і пішов додому.

– Де ти пропав? Оксана обдзвонилася, а ти ніяк із Катериною не наговоришся?
– Хіба відійдеш? Те то просить розповісти, те це, – з усмішкою відповів син. – Мамо, вона з народження німе?
– Ні, синку. Дівчиною під час війни співала, як Плісецька. Ходила по домівках і співала патріотичні пісні. Коли фашисти прийшли, співала так, що їй язик відрізали. Партизани врятували її, не встигли катюги розстріляти. Ми думали, що німка від народження до нас поселилася, а тут недавно голова колгоспу розказав. Її село на занепаді було, а наше село процвітає, так воєнком допоміг їй знайти дім. Знаєш, ми, люди, іноді гірші за худобу. Забилися в свої хоромини, не турбуємося про інших. Вона ж німецька, але все розуміє.
– Мамо, вона очима говорить! Я їй про Оксану розповідаю, а вона вся світиться. А коли про Сергія розповів, так зіниці як блискавки випромінювали! І знаєш, мам, у неї руки дуже ніжні. Здається, вона мені хто? Ніхто. Але мені хочеться з нею розмовляти, ділитися.

І знаєш чому? Тому що вона добра, з душею розмовляє. І, мам, вона не жестикулює руками, як німці, вона ніби не німе, а замислена. Завтра пообіцяв у сараї їй дещо полагодити, вона просила. Чекатиме. Тож не вигадуй мені роботи, зайнятий я буду.