Незнайома з минулого: погляд, що викликає спогади.

Віра Петренко обернула голову, подивилася на молоду жінку і не могла зрозуміти, хто це і звідки вона її знає.

Жінка підійшла ближче, ледь не впала, бо було слизько, Віра підхопила її і завмерла…

– Ангеліна? Ангелка Микитенко? Неймовірно, звідки ти взялася?

– Та йшла біля школи, бачу, ніби ти виходиш, одразу впізнала… Ну як ти? Як живеш? Чим займаєшся? Поїхала тоді така важна й десь загубилася.

– Як це загубилася? Я телефонувала, але номер був недоступний…

– Я… я тоді телефон втратила і потім закрутило все. Ну досить про мене, як ти?

– Слухай, чому ми на вулиці, ходімо до нас. Знаєш, у нас завтра невелика вечірка, друзі прийдуть, може приєднаєшся?

– Та незручно якось, ти що…

– Все зручно, ти що, подруго, ми ж з дитсадка разом. Ось адресу, а ти де зупинилася?

– В готелі.

– Давай до нас? Ми нещодавно придбали трьошку.

– Коли? Ой, вибач… це професійна звичка, я працюю рієлтором, ха-ха-ха, ні, Віро… Мені робота оплатить готель, але дякую.

– Ну то приїдеш?

– Постараюся, Віро… була рада тебе бачити… Ой, слухай… а твій чоловік? Якось незручно… або в тебе його нема?

– Є, ти що? Ми ж з Миколою одружилися!

– З Миколою?

– Так, з Абрамовим, ти що? Забула? Він у тринадцятій школі навчався, яка біля мого дому була, у нашому під’їзді жив… ну що ти? Забула? На велосипеді нас катав, на рамі і багажнику, пам’ятаєш?

– Аааа… Микола? Так ти за нього вийшла? Так, щось пригадую.

– Ну так. Ми вже вісім років разом, у нас двоє дітей, Міша і Ганнуся, а в тебе?

– Добре, Віро, обов’язково приїду… поговоримо.

– Як добре, що зустрілася.

– Так…

За вечерею Віра Петренко, а вдома просто Віра і мамуля, розповіла Миколі, що зустріла Ангеліну.

– Яку Ангеліну, Віро?

– Ангелку Микитенко, пам’ятаєш… ти нас на велосипеді катав, мене завжди на рамі, а її на багажнику.

А ми потім, ой дурні, ха-ха, пам’ятаєш? Вимагали, щоб ти нас по черзі на рамі катав, ха-ха, мов, інакше ображаєшся.

А ти… ти потім знову тільки мене катав… Мені здається, що Ангелка образилася…

Я навіть думала тоді, що вона, ха-ха, закохана була у тебе, Миколо… Ой, дитинство…

– Так, а чому ти про неї заговорила?

– Та зустріла її.

– У нашому місті? Що вона тут робить? Або живе тут?

– Ні, приїхала на якісь курси. Вона наче рієлтор.

– Рієлтор? Вона ж наче на когось вчилася?

– Не знаю, завтра дізнаюся… Ми ж тоді роз’їхалися, більше не спілкувалися. А чому ти думаєш, що вона на когось вчилася?

– Та не знаю, всі ж вчаться…

– Ну так-то так… Завтра дізнаюся у неї.

– Завтра? Ви домовилися зустрітися? Ти забула, Віро? Василі приїжджають же…

– Так, я пам’ятаю, от і запросила Ангелку до нас.

– Навіщо?

– Як це? Миколо? Вона подруга дитинства… І твоя, між іншим, теж…

– З чого б це…

Віра Петренко працювала вчителькою початкових класів, діти її просто обожнювали, Віра мріяла про таку роботу, тому на роботу летіла мов на крилах і завжди з роботи поверталася хоч і втомлена, але весела.

Сьогодні Віра була наче не своя. Все ж було добре, що ж сталося?

Щось її турбувало, а що — Віра не могла зрозуміти.

Прийшла додому, готували з Миколою, вони завжди все роблять разом. Вроді все добре, але Віру не полишало якесь липке відчуття, їй хотілося… плакати?

Що таке?

Друзі приїхали о сьомій годині, у них був один малюк, ровесник Ганнусі, трирічний хлопчик, від якого всі сміялися.

Міша, Вірин і Миколин, п’яти років, не хотів гратися з малюками, пішов у свою кімнату і вмикнув там мультики.

Компанія сиділа за столом, обговорювали щось, веселилися, Віра почала забувати це неприємне відчуття, як у двері подзвонили, Віра здригнулася.

– Хто це? – чомусь налякано спитала Віра.

– Ти ж сама запросила цю свою… подругу дитинства, ну як її… Ганну, — сміючись сказав Микола.

– Ах, так… Ангеліну… так, точно.

Віра відчинила двері і впустила сногсшибаючу, ароматичну, зі свіжою укладкою, з іскристими сніжинками у волоссі, Ангеліну.

– Ого, подруго, яка ти…

Легенько торкнувшись щокою Вірину, пахуча, іскриста Ангеліна скинула шубку на руки господині і легко влетіла в велику кімнату…

– Знайомтеся, це Ангела, — якось тихо сказала Віра, вона помітила, як змінилося обличчя Миколи і розправив плечі Олег…

Весь вечір Ангеліна була в центрі уваги, сміялася, могла підтримати будь-яку розмову, всі були зачаровані подругою дитинства Віри, а Віра… у Віри було якесь погане передчуття.

До того ж, подруга, приховуючи це під жарт, образливо висміювала Віру, розповідаючи різні історії з дитинства.

Вона пішла на кухню, сльози наповнили очі, що ж це таке? Вікно з кухні виходить на балкон, із великої кімнати балкон теж accessible…

Віра не вмикала світло, просто притиснулася до вікна, коли почула голоси, що за…

– Ну так, любий, гарно ти влаштувався, — почула Віра голос подруги, — трьохкімнатна квартира кажеш? А я маю тіснитися в однушці?

Ну ти молодчина, на дітей у тебе є гроші? Домашніх нагодуєш, взуєш, як подивлюся, вона і на машині їздить…

На дитину гроші давай, мені потрібна хороша трьошка, не гірша, ніж у твоєї жіночки… Або…

Віра не дослухала, вона з кам’яним обличчям зайшла в велику кімнату, де друзі сиділи самі, розважаючи дітей.

– Віро, щось трапилося? Що з тобою? Немає на тобі обличчя…

– Нніхто, все нормально… щось погано стало, випила вина… А де всі?

– Микола пішов курити, Ангела теж, вона курить, так?

– Так? Не знала…

Віра намагалася веселитися, розмовляти, але все робила через силу, думки металися в голові, Віру вивертало, вона не могла спокійно сидіти.

Повернулися Микола з Ангеліною, Ангеліна веселилася вдвічі більше, пила вино, Микола був… розгублений?

Зараз всі підуть… і він теж піде, думала Віра, вона вже подумки попрощалася з чоловіком.

Що вони вже любовники, не було жодного сумніву, як так? Коли встигав?

На роботі не затримується, завжди разом, у всьому відкритий, телефон, комп’ютер, все у вільному доступі, треба ж, як замаскувався…

Юля ледве дочекалася, коли підуть гості, друзі, розуміючи, що відбувається щось, засобиралися.

Лише одна Ангеліна весело собі продовжувала вечір.

Ледь зачинилися двері за гостями, Віра відправила дітей у кімнату і сіла на стілець, поглядаючи на Ангеліну і чоловіка.

– Ну, голубочки, коли ви мені зібралися все розповісти? Я ж не розумію тебе, Миколо… Якщо в тебе така любов, навіщо я тобі? Що з мене взяти? Зарплата мала, спадку я тобі не принесла, навіщо мучити себе? Збирайся і гайда до неї. Квартирка моя тебе не заспокоїла, Ангела? Та вона в іпотеці, забирай… те. Я знайду куди піти з дітьми.

Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…

Микола намагався щось сказати, та Віра не давала…

– Ха-ха-ха, тебе що прорвало? Та навіщо він мені, твій тютя… він мені винен, вірніше дитині…

– Якій дитині?

– Віро, дай мені все пояснити, — Микола хотів підійти до дружини, але вона зупинила його.

– Миколо, у тебе дитина від цієї… жінки?

– Миколо, у тебе дитина від цієї жінки? – передражнила Ангеліна Віру і весело засміялась, — ну чого мовчиш?

– Я все поясню, Віро.

– Постарайся, а потім я поясню… Хоча… Я зараз розповім. Пам’ятаєш, літо після школи? Ти тоді з батьками поїхала ще? А твій Микола, він з радістю проводив зі мною ночі й… як логічне завершення всього цього, я завагітніла…

– Навіщо? – Віра підняла сльозливі очі й спитала у когось… – Навіщо? На що тоді тобі я?

– Та бреше вона, Вірко.

Я нічого не пам’ятаю, то був один раз, у Руслана Єгорова проводи були, я вперше самогон спробував.

Вона поруч сиділа, висіла весь вечір, підливала мені… я не виправдовуюся, сам винен, вона прийшла через тиждень і сказала, що я її… що накинувся на неї і вона тепер… вагітна… Сказала, що мати її змушує заяву написати, а вона мов, любить мене і не зробить за всяку ціну цього… Сказала, щоб я просто женився на ній…

Я відмовився, вона погрожувала, плакала, благала. Потім сказала, що я пошкодую.

Я сказав їй, що якщо дитина справді моя, то я його не покину, а якщо я винен, то нехай мене карають.

Вона ж нікуди не пішла, я кликав у міліцію, вона відмовилася… кликав у лікарню…

Потім ти поїхала вчитися, я за тобою, наші батьки переїхали, я її з виду втратив…

П’ять років тому, коли у нас народився Міша, вона з’явилася.

Почала вимагати гроші на сина…

– І?

– Я всі премії все їй віддавав, підробітки, зарплата піднялася, мені довелося віддавати на дитину, він-то при чому…

– Ну звісно, — хитро сказала Ангела, за стільки часу-то накопичилося.

– Ось так, Вір… дитина не вина.

– Як звати вашого сина? – питає Віра.

Микола з Ангеліною в один голос називають… різні імена.

– От як? Так Саша чи Льоша, Ангело.

– У нього подвійне ім’я, — почала викручуватися Ангеліна.

– Ти хоч раз бачив свого сина?

– Ні, вживу не бачив, вона мені фото надсилала, я їх в окрему папку поклав… я… ну дитина… Я… Вір, я хотів би й далі допомагати синові…

– Миколо, – вкрадливим голосом каже Віра, – а папка випадково не “АААА” називається?

Микола почервонів і кивнув.

– Ааа, а то я думала ти зовсім з розуму зійшов, навіщо зберігати фото хлопчика, який у дитинстві знімався у радянських фільмах. Ангел, ти зовсім його за дурника тримаєш? П’ять років йому просто так гроші платив, так ти йому ще трохи відредаговані фото актора надсилала?

– Та пішли ви, дурники. Я вас покарала… Як побачила твого Миколу тоді, так думаю, план народився… Ну думаю, одразу не вийшло, зараз спробую, а він і повівся, ідіот.

Все, прощавайте…

– Стояти, — Віра перегородила їй вихід, — ти справді думаєш, що можеш просто так піти? Тобі доведеться повернути все, що віддав тобі мій чоловік, подруго.

– Так, я йду, просто так,— усміхаючись відповіла Ангеліна, — у вас немає доказів, гроші він мені давав просто так, тому що я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, прісна булочка.

Я в будь-якому суді доведу, що ми були коханцями, він просто робив мені подарунки, так що заспокойся і радій, що так все обійшлося… подруго.

Ангеліна пішла.

Віра з Миколою довго мовчали.

– Чому ти мовчав?

– Боявся втратити тебе…

– Як безглуздо, Миколо… сучасний хлопець, вагітність через тиждень, ну… ти що?

Микола розвів руками.

– Я обіцяю, Віра, більше жодних таємниць…

Прошу дуже уважно прочитати цей текст, якщо вам раптом здалося, що автор неправильно використав якийсь вислів, що такого не буває і бути не може, що так сто років не розмовляють, що вам не подобається те, що робить автор і взагалі, автор не вибачається кожного дня за помилки і не просить пробачення, зухвалий…

То нам не по дорозі.

Повідомляти мені про те, що ви у свої шістдесят років з невеликим слухаєте рок і носите міні-спідниці, не треба, мені не цікаво.

Намагатися образити, принизити і т.д., викликати у мене відчуття гніву або сорому теж не варто.

Я людина, з плоті і крові, а не цукерка, щоб всім подобатися.

Зі своєю думкою про мою погань – не сюди.

Тут мій дім і мої друзі сюди приходять за хорошими емоціями.

Закрийте сторінку і спокійно йдіть, коментатори всякого бруду і дурості підуть у бан.

І мені плювати, що вам плювати.

Вихід он там…