Образлива свекруха: стара меблі стали причиною конфлікту

Тато був правий: «Подаруй старий диван — заробиш вічного ворога».

Я заміжня вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство вже давно кружляють, як голуби над хлібним киоском. Увесь цей час ми з чоловіком жили на орендованій квартирі в центрі Львова — не тому що не могли собі дозволити краще, а тому що моя свекруха, Надія Степанівна, навіть думати заборонила про свою однушку, яка роками стояла пусткою.

Вона сама виростила Максима — мого чоловіка. Квартиру колись дали від трикотажної фабрики, де вона відпахала двадцять років. Потім вийшла заміж вдруге.

— Відчим був чудовою людиною, навіть кращим за батька, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю вони постійно сварились. Вона все нарікала: грошей мало, усього замало.

У відчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Максима, але Надія Степанівна була рішуче проти — боялася втратити держпільги. Коли переїхала до нового чоловіка, свою колишню квартиру просто закрила на ключ. Навіть ремонту там не було, а здавати — «навіщо, коли можна сховати від світу».

Після весілля ми просили дозволити пожити там — скромно, але своє. Та свекруха навіть слухати не хотіла:

— Ми ось-ось розведемось, — оголосила вона. — Він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним лише через вигоду. Розлучимось — а куди мені йти, якщо ви вже там оселитеся?

І справді — невдовзі подала на розлучення. Але з квартири чоловіка не поспішала виїжджати. Раптом лихо — відчим помер. Надія Степанівна вже відрахувала, що двокімнатна тепер її. Та виявилось — спадок записаний на доньку.

Тоді ж пішла з життя моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двокімнатну. Ми з Максимом почали ремонт, готувались до переїзду. Але все перекреслила істерика свекрухи.

— Я ж його на руках носила, поки та його донька навіть у гості не заходила! Я йому борщі варила, ліки носила! А тепер вона, та Мар’яна, житиме в Києві у спадщині, а я — у віджитій однушці! Ось тобі й справедливість! — кричала вона в телефон.

Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилась від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Сперечатись було марно. Довелось їй повертатись у ту порожню, занедбану однушку. Там ні меблів, ні умов — голі стіни.

Чоловіку стало шкода. Він вирішив хоч трішки облаштувати житло, зробити косметичний ремонт. Я ж запропонувала відвезти бабусині меблі — ми все одно планували купити нові. Все було чистеньке, міцне — хоч і не з магазину.

Частину речей Надія Степанівна встигла винести з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка. А спадкоємиця відчима — хижа кішка — нічого цінного віддавати не збиралась.

Коли ми завезли меблі, свекруха влаштувала спектакль:

— Що це?! Вирішили мені старий хлам скинути?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття! Собі все нове купили, а мені — рухля! Сором! — голосила вона прямо під парадним.

Хоча бабусиному дивану всього чотири роки, і вона майже на ньому не спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані їй всю квартиру облаштувати — загадка. До того ж, вона вимагала, щоб ми все забрали. Почала докоряти: мовляв, гроші на ремонт знайшлися, а на матір — ні.

Ми розвернулись і пішли. Меблі лишились у коридорі. Я думала, Максим у вихідні забере все назад. Та ні. Свекруха покликала сусіда, сама все затягнула до хати. Мабуть, зрозуміла, що козиріти вже нічим — особливо, коли в кишені вітер гуляє.

От так і живе. З образою, з чужими меблями, але з власною гордістю. Тільки от гордість, як виявилось, борща не зварить і на ніч не вкриє…