З життя
Подарунки, що розставляють все по поличках

Давним-давно, у країні, що сяє золотими пшеничними полями, жили собі Оксана Русланівна та Дмитро Богданович. Готувались вони до весілля, як і належить, з гарячими серцями та ясними надіями. Та ось родичам нареченого спало на думку зробити “царський подарунок” – купили їм квартиру у самому серці Києва. Дмитро сяяв, розповідаючи:
“Завжди мріяв жити в центрі! І ось – мрія здійснилась!”
Оксана посміхнулась, хоч радість її була несміливою. Центр – це, звісно, престижно, але де ж там деревця, де дитячі майданчики, де спокій? Коли думаєш про майбутнє, то не фасади оглядаєш, а те, що навколо. Та Дмитро бачив лише блиск – і не тільки в прямому сенсі.
Квартиру придбали до шлюбу. Оксана й не заперечувала – гроші були батьківські, рішення теж. Вона не з тих, що тягнуться до чужого. Та й домовились вони з Дмитром: це – тимчасово. Потім, коли на зберуть, куплять спільний дім. Свій. Для своєї родини. На рівних.
Але на першому “новосіллі” все пішло не так, як віщували сни.
**Мрії та дійсність: перший удар**
Коли обидві родини зібралися в новій квартирі, Дмитро сяяв, його батьки – також. Лилися тости, звучали вітання. Оксана мовчала. Вона намагалась не показувати, як їй чужа вся ця метушня навколо “подарунку”. І коли Богдан Ігорович, батько Дмитра, гукнув:
“Ми, звичайно, значно витратились. Тож весілля, гадаю, справедливо оплатять батьки нареченої. Адже ми вже молодятам житло забезпечили!”
Слова зависли в повітрі. Дмитро – промовчав. А мати Оксани, Людмила Степанівна, лише холодно посміхнулась. І батько, Роман Васильович, тихо кивнув:
“Не проблема. Ми теж дещо готували. Наш подарунок буде гідним.”
Наступного дня Оксана дізналась, що її рідні збираються подарувати їй… власну квартиру. Там, де вона завжди мріяла жити – з парками, школою, тишею. Простору, світлу, не в центрі, але в житті. До того ж – ще й машину. Від дідів. Вона вклала в неї й свої заощадження – не з користі, а зі справедливості.
**Нове новосілля: де правда – там і дім**
Через два тижні Оксана запросила всіх – батьків, Дмитра та його родину – на новосілля. Вже до своєї квартири.
“Де це ми?” – здивовано озирнувся Дмитро.
“Мої рідні подарували мені квартиру на весілля. Там, де я мріяла жити. В районі, де все для життя – а не лише для показу,” – спокійно відповіла вона.
Обличча свекрухи та свекра подовжились.
“Ми вже подарували квартиру!” – скрикнула Наталя Олегівна. “Це вже занадто!”
“Занадто?” – перепитала Людмила Степанівна. “Ми лише врівноважили умови. Ви дали синові – ми дали донці. Все чесно. На рівних.”
“Та ще й машину!” – додала бабуся, кладучи ключі на стіл. “Не на потіху, а добру. Щоб онука ні в чому не мала потреби.”
Дмитро схопив Оксану за руку та потягнув до кухні.
**Сварка, після якої немає дороги назад**
“Що це ти витворила? Якщо вже ваші хотіли допомогти – могли б скластися на майбутній дім, а не виставляти мене дурнем!”
“Я нікого не виставляла. Мої рідні просто зробили мені подарунок. Так само, як твої – тобі.”
“Мені тепер соромно!” – гримнув він. “Ти показала всім, що я тебе не вартий!”
“Ні, Дмитре. Я просто прийняла те, що мені дали. І ти теж. Тільки я не вимагаю, щоб все підлаштовувалось під мої бажання.”
“А машина? Я на старій рипі, а ти на новій?”
“Дмитре, ти збираєшся змагатись зі мною? Ми ж маємо бути рівними, а не суперниками. Чи для тебе сім’я – це боротьба за перевагу?”
“Ти просто невдячна!” – гаркнув він. “Ти принизила мене перед батьками!”
Оксана подивилась на нього – довго й уважно.
“Ні, Дмитре. Ти сам себе принизив, коли вирішив, що твоє слово – закон. Що я повинна мовчати й дякувати за те, про що мене навіть не спитали.”
Він вискочив із кухні. У вітальні палко сперечались батьки:
“Чоловік у домі – голова!” – гукав Богдан Ігорович.
“А найголовніше – повага,” – спокійно заперечив Роман Васильович.
Оксана плеснула в долоні:
“Годі! Всі втомились. Хто бажає піти – прошу. А ми залишаємось святкувати. Бо життя – не торги, а щастя. А щастя – це коли тебе поважають.”
**Життя після нерівного весілля**
Дмитро пішов. Свекруха – грюкнула дверима. Оксана – залишилась. В своїй квартирі. З рідними, з пахучою курою в духовці, з легким серпанком журби на серці, але – з ясним розумом.
Того вечора вона зрозуміла головне: якщо людина ображається, що в тебе теж є – значить, він ніколи не планував бути з тобою поруч. Йому зручно, коли ти – нижче.
Весілля не було. Дмитро намагався повернутись – спочатку з докорами, потім з благами. Та було вже пізно.
А Оксана поїхала у відпустку. Сама, за кермом новенької машини. До бабусі у село. Де зеленіють садиДе заспокійливо шелестять верби, а рідні обійми завжди тепліші за будь-які золоті палаци.
