Приборкання нахабної сестри чоловіка

Впевнила нахабну сестру чоловіка вийти за межі

— Мама сказала, ресторан підтвердили, — Галина говорила так, ніби не помічала напруження в голосі Оксани. — Ну і що там з грошима? Ви з Ігорем все переказали?

Оксана мовчала кілька секунд, намагаючись підібрати слова, але Галина вже продовжила:

— Там сума невелика, чесно кажучи, я навіть думала додати з власних, але ви ж розумієте, з моїми витратами… Це ж для мами, ви ж розумієте.

— Зачекай, — Оксана все ж перебила її, намагаючись зберегти спокій. — Ми про це не домовлялися. Ігор мені нічого не сказав.

— Ой, ну ти ж знаєш, він вічно все забуває, — засміялася Галина, ніби це було найприродніше на світі. — Я йому сказала, що з вас десь півтори тисячі гривень. Це ж нормальна сума на таку подію, правда?

Слова прозвучали так, наче рішення вже давно ухвалено, а будь-які заперечення виглядають смішно. Оксана стиснула телефон сильніше, відчуваючи, як зростає роздратування.

— Півтори тисячі? — перепитала вона повільно, майже пошепки.

— Так, я навіть знижку вибила! І торт, і обслуговування — ти сама побачиш. Мама буде в захваті. Все, не переживай, я вже внесла завдаток. Ігор сказав, ви все переказуєте.

Галина вимкнулася, навіть не чекаючи відповіді.

Оксана продовжувала сидіти, дивлячись на телефон. У горлі ніби застряг клубок, а в голові поневірялася тільки одна думка: «Опять ця гра в одні ворота».

***

Увечері на кухні повітря, здавалося, дрижало, як натягнута струна. Ігор відкрив холодильник, вийняв пляшку квасу і, не дивлячись на Оксану, пробурмотів:

— Галя сказала, ти проти дати гроші на ресторан.

Оксана зупинилася.

— Проти? Це вона так сказала? — Вона встала зі стільця, намагаючись тримати себе під контролем. — Я що, відмовлялась? Я взагалі нічого не знала, поки вона не подзвонила й не поставила мене перед фактом.

Ігор повернувся і насупився.

— Та годі тобі, вона ж не для себе старається. Мама ж не кожного року святкує ювілей.

— А нічого, що вона “старалась” за наш рахунок? Півтори, Ігор! — Оксана стрималась, не бажаючи кричати, — Півтори тисячі гривень! Це нормально?

Ігор знизав плечима і відвів погляд.

— Ну, це ж мама. Чого ти хочеш? Галя молодець, все організувала.

Оксана фиркнула.

— Молодець, звісно. Тільки ось за чужі гроші бути молодцем легко. І знаєш, Ігорю, я не розумію, чому ти просто так погодився. Ми це з тобою обговорювали? Ні. Вона просто вирішила, а ти підтакнув.

— Та годі вже. — Ігор махнув рукою і взяв склянку. — Вона ж старається, як краще.

— Для кого? Для нас? Для мами? Чи для себе? — Оксана різко підвищила голос, але тут же знизила, аби не розбудити сина. — Ігор, я більше так не можу. У неї одне: “дайте, переказуйте, оплатіть”. А потім вона зникає, ніби нічого й не було.

Він помовчав, роздивляючись вміст своєї склянки.

— Що я можу зробити? Вона така. Хочеш, поговори з нею сама.

— Вже, — сухо відказала Оксана. — І знаєш, що вона мені сказала? Що це наш обов’язок.

— А ти чого хотіла? Вона одна все тягне. У неї, може, життя складніше, ніж у нас.

— Вона тягне?! — Оксана не витримала. — Ігорю, та вона просто всіх навколо використовує. А ти ще й підіграєш!

Розмова зайшла в глухий кут. Ігор знизав плечима, буркнув щось нерозбірливе та пішов в кімнату, залишивши Оксану наодинці з думками.

***

Наступного ранку пролунав несподіваний дзвінок. Оксана нехотячи відповіла.

— Оксано, привіт! Не зайнята? — Галина звучала напрочуд бадьоро.

— Слухаю, — сухо відповіла Оксана, заздалегідь налаштовуючись на нове «діло».

— Слухай, мені тут потрібна допомога. Я з однією сусідкою почала невеликий проєкт. Інтернет-магазин, ну ти ж знаєш, які зараз можливості. Так от, мені треба щось оплатити, а в мене зараз повна нуль. Я подумала, може, даси мені свою картку? Це тимчасово, буквально на пару днів.

Оксана на мить застигла, намагаючись усвідомити почуте.

— Галя, — голос її став твердим, — ти серйозно? Мою карту?

— Ну так! Що такого? Ти ж знаєш, я обережно. Все порахую, все поверну, нічого зайвого не витрачу.

— Ні. Це не обговорюється.

На іншому кінці дроту повисла тиша.

— Я не розумію, — голос Галини звучав вже не так упевнено. — Це ж просто карта. Чому ти мені відмовляєш?

— Галя, тому що мені дороге моє спокійне життя. І моя карта.

— Оксано, ти що, не довіряєш мені? — Галина ніби обурилась, але звучало це більше як черговий маневр. — Ми ж сім’я.

Оксана втрималася, щоб не сказати зайвого.

— Галь, давай закінчимо на цьому. У мене справи.

Вона поклала слухавку, відчуваючи одночасно і полегшення, і злість. Галина переходила всі межі.

Увечері, коли Ігор повернувся з роботи, Оксана вже знала, що розмова буде складною.

— Ігорю, — почала вона спокійно, — твоя сестра знову дзвонила.

Він зняв черевики, не кваплячись дивитися в її бік.

— І що?

— Вона попросила карту. Мою. Для якогось свого проекту.

Ігор зупинився, дивлячись на неї з подивом.

— І що ти відповіла?

— Що ні, звісно.

— А чому просто не могла допомогти? Це ж Галя.

Оксана тихо зітхнула, намагаючись не вибухнути.

— Ігорю, це у вас сімейне – не розуміти різниці між проханням і нахабством? Вона що, не може впоратися сама?

— Оксано, вона ж не просила мільйони. Ти завжди все так ускладнюєш.

Вона подивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ускладнюю? Це я ускладнюю? Ти справді думаєш, що так можна вічно?

Ігор помовчав, а потім пробурмотів:

— Їй просто допомога потрібна була, от і все.

— Ну так, а потім вона зникає, а ми залишаємося розгрібати наслідки.

Він махнув рукою, відмахуючись, і пішов у кімнату.

Оксана сиділа за кухонним столом, відчуваючи, як щось всередині остаточно ламається. Вона більше не могла терпіти. Галина не просто втручалася в їхнє життя — вона його руйнувала.

Весь вечір Оксана обмірковувала, як покласти цьому край. У голові зрів план: спокійний, розумний і, головне, остаточний.

***

На наступному тижні їх запросили в гості до родичів Ігоря. Зібралися майже всі: бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати і сестри. Галина, як завжди, була в центрі уваги. Вона голосно розповідала, як «вкладається в майбутнє». Оксана спостерігала за цим спектаклем зі спокійним, майже безстрашним обличчям.

Ігор сидів поруч, явно нервуючи, наче передчував, що зараз станеться щось неприємне.

— Ось, — продовжувала Галина, звертаючись до всіх, — ми з сусідкою запускаємо такий класний проект. Все на свої робимо, самі стараємось, ви ж знаєте, як це складно зараз.

Оксана відкашлялася, щоб привернути увагу.

— Галя, а нічого, що в твоєму проекті ти намагаєшся використати чужі гроші?

Всі за столом завмерли. Галина навіть не одразу зрозуміла, що це адресовано їй.

— Що ти маєш на увазі? — голос її прозвучав натягнуто.

— Ти попросила в мене карту на “тимчасові витрати”. А ще до цього Ігор давав тобі гроші на ремонт машини. До речі, ти ці гроші повернула?

Галина почервоніла.

— Ну, це все дрібниці. Навіщо виносити їх на загал?

Оксана не відступала.

— Це не дрібниці, коли ти постійно намагаєшся жити за чужий рахунок.

— Я не розумію, чому ти така зла, — Галина намагалася усміхатися, але виглядала невпевнено. — Ми ж сім’я.

— Сім’я? — Оксана підняла брови. — Це не сім’я, Галя. Що за сім’я, коли ти береш і не віддаєш, а потім ще й ображаєшся, якщо тобі відмовляють.

Всі за столом мовчали. Ігор спробував щось сказати, але Оксана зупинила його.

— Ні, Ігорю. Досить прикривати її. Ми вже витратили на неї купу грошей і нервів. А тепер нехай пояснить, навіщо їй моя карта.

Галина вскочила зі стільця, стискаючи кулаки.

— Ти просто заздриш, Оксано! Я стараюсь заради всіх, а ти тільки сидиш і рахуєш копійки.

— Заздрю? — Оксана посміхнулася. — Тому, що ти звикла обманювати всіх навколо? Не сміши мене.

Галина гучно вдарила долонею по столу і вибігла з кімнати.

Ігор підвівся і подивився на Оксану з болем в очах.

— Ти навіщо так? Це ж все-таки моя сестра.

— А ти навіщо їй все дозволяєш? — Оксана відповіла, не відводячи погляду.

Він нічого не сказав, тільки похитав головою і пішов за Галиною.

Оксана зрозуміла, що домоглася свого: правда спливла. Але це було схоже не на перемогу, а на поразку. Всі інші мовчали, уникали її погляду.

Увечері Ігор не повернувся додому. Він написав коротке повідомлення: «Мені потрібно час, щоб все обдумати».

Оксана сиділа на дивані. Вона знала, що вчинила правильно, але щось всередині відмовлялося визнавати це перемогою.