Роздуми, що руйнують

Сумніви, що руйнують

Сьогодні я сиділа на кухні, обпершись ліктями об стіл, і дивилася у вікно, у чорне нічне скло, наче могла щось у ньому побачити. Очі були втомленими, обличчя — сірим. Раптом двері тихенько скрипнули, і в кухню зайшла свекруха — Ганна Іванівна.

— Чого так пізно сидиш? — спитала вона, наливаючи собі води з глечика.

— Думаю, Ганно Іванівно, — ледве чутно відповіла я.

Вона ковтнула води й уже збиралася йти, але я раптом підняла голову:

— Заждіть, будь ласка. Нам треба поговорити. Тільки двері прикрийте…

Ганна Іванівна зупинилася, насторожилася:

— Що сталося?

— Сядьте. Я… Я мушу вам розповісти про Олега…

Свекруха сіла, тримаючи склянку в руці, а я почала. І що більше я говорила, тим блідішою ставала мати мого чоловіка. Те, що вона почула, ніби відняло в неї мову.

— Ні, Оленко, я людей серед ночі не виганяю. З дитиною підете вранці. Мені якраз на роботу вставати — ось і розбудите.

— А може, ремонт відкласти? Ми з Данилком могли б поїхати на дачу влітку, а зараз холодно… Та й Олег незабаром повернеться…

— Не можна. Зараз вигідно — потім цени злетять, та й улітку з порохом жити не хочу.

— Так усе одно буде порох, — обережно зауважила я.

— І речі ваші, до речі, теж треба винести. Я вже казала. Не вдавай із себе жертву. Мій син тебе з дитиною прийняв — могла б хоча б помовчати.

— Але ж це ваш онук! — вирвалося в мене.

— Так? А ось у Олега донька від тієї, на заробітках. Ось вона — моя онука. А цей… ще треба довести.

Я завмерла. Те, що сказала свекруха, було ударом під ребро.

— Йому майже чотири. Ви тільки зараз це кажете? І куди ви мені велете йти з дитиною?

— Не знаю, — знизала плечима Ганна Іванівна. — Мені байдуже.

З Олегом ми познайомилися п’ять років тому. Він був не красень, але здавався надійним. Вже не до кохання — обидва дорослі, з досвідом. Я — кухар у шкільній їдальні, він — робітник, що часто їздив на заробітки. Завагітніла — він одразу запропонував розписатися. Без весілля, просто до ЗАГСу.

Жили у його матері. Ганні Іванівні не подобалось, що в її домі оселилася чужа жінка, та ще й у положенні. Вона звикла до тиші, самотності, розміреного побуту. А тут — хтось співає у ванній, шаркає по підлозі, а потім ще й немовля, що реве вдень і вночі. Та й син тепер менше допомагав на городі.

Головне — вона не вірила у мої почуття. Вважала, що я вийшла за Олега з розрахунку. І сумнівалася: а Данило — точно онук?

Зараз вона вирішила робити ремонт. І заздалегідь наказала: щоб я з дитиною виїжджала. Я вперлася — мовляв, нема куди. Хоча тітка була готова прийняти. Свекруха не поступалася. Її дратувало все: від слідів іграшок до запаху дитячого харчування.

Коли Олег раптом перестав виходити на зв’язок, я занепокоїлася. Він ніколи так не робив. Пізно вночі я не стала дзвонити, але вранці — телефон був вимкнений.

— Він ніколи не вимикається, — сказала я, заходячи в кухню. — Щось не так.

— Спить, мабуть, — буркнула свекруха. — Чого ти раптом злякалася?

— Ми щодня переписуємося. Такого ніколи не було.

— Подзвони на роботу. Давай.

Я набрала номер. Через кілька хвилин зблідла.

— Він у лікарні. Його забрали… Йому стало погано.

— Як?! — Ганна Іванівна присіла. — Хто дізнався?

— Його… перша дружина. Вона у курсі. Нас не вважали за потрібне повідомити.

— Я їду! — схопилася свекруха.

— Ні, у вас ремонт. Я Данилка до тітки, і сама — до нього. Я все з’яЯ кинулася до дверей, але Ганна Іванівна раптом схопила мене за руку й тихо промовила: “Поїдем разом, сім’я ж одна”.