Щастя у домашньому вогнищі

Щастя, коли за спиною родина

З армії Максим повернувся ще міцнішим, ніж пішов. Молодший у великій родині, де було четверо братів, він, здавалося, убрав у себе все найкраще від усіх. Високий, майже два метри, широкоплечий, з ясним волоссям і блакитними очима, які дивилися на світ доброзичливо, завжди готовий прийти на поміч і силою Господь його не обділив.

Минуло три дні, як він повернувся до рідного села Верховина, зустрівся з родичами та друзями. Саме тоді, йдучи з крамниці, він побачив Олену. Завмер на місці, побачивши перед собою гарну дівчину, хоч і не дуже високу.

Ото справжня красуня! Невже я щось пропустив, чи нові дівчата вже виросли? одразу ж привітався.

Доброго здоровя, красуне. Щось не пригадую тебе, спитав він. Ти чия донька?

Доброго дня! Я мамина й татова донька, сміялася вона. Звісно, не пригадую, я не місцева.

Максим, мене звуть. А тебе?

Олена, Олена Іванівна. Вчу дітей у початкових класах, рік як переїхала.

Зрозуміло, а я з армії повернувся.

Они довго стояли й розмовляли, ніби знали одне одного ціле віччя. Уже селяни почали поглядати на них мабуть, у думках уже й повінчали. У селі це швидко… А Максим із Оленою й справді так сподобалися один одному, що розлучатися не хотілося.

Ввечері Максим не міг позбутися думок про гарну Олену.

Мамо, а де живе новенька Олена, що дітей у школі вчить?

Мати здивовано глянула на нього.

Дарували їй невеличку хату, баби Параски. Вона давно вмерла, а хата ще міцна. Там Олена Іванівна й оселилася. А що, сподобалась? Вже десь приглянув собі дівчину?

Приглянув і здивувався, промовив Максим і збирався йти.

З тих пір вони почали зустрічатися, спілкуватися, а потім Максим запропонував Олені одружитися вона погодилася. Гучне весілля гукнуло на все село. Багато дівчат ображалися на Максима.

Чому одружився з приїжджою? У нас у селі теж гарних дівчат повно!

Але з часом звикли й прийняли, тим більше Олена вчила дітей, і село її за це поважало. Діти любили її, батьки теж.

Максим переїхав до Олени у батьківській хаті жив один із братів із сімєю, тому місця не вистачало. Він умілий, у нього все в руках горіло, і сила була.

Оленко, до хати зроблю прибудову, тісно нам, та ще й дітей буде. Візьмуся за будівництво, випишу матеріали, ділився планами чоловік, а дружина підтримувала.

За кілька років Максим збудував хату на заздрість усьому селу. Він сам здоровенний і міцний, таким і дім зробив. Олена тільки раділа. Жили вони злагоджено. Але одне затемнювало їхнє сімейне щастя не було своїх дітей. Олена дуже любила дітей, віддавала себе учням, а власних не було.

Чому я не можу завагітніти? часто думала вона. Раптом через це Максим покине мене? Він так хоче дітей, вже й дім готовий.

Чому в нас немає дітей? Може, через мене? думав Максим. А раптом Оленка мене покине?

Думали обоє, але до лікарів не йшли чи боялися почути діагноз, чи все ще сподівалися. А час минав. Олені вже тридцять, чоловік на два роки старший.

Одного разу вона побачила по телевізору передачу про прийомних дітей. І тоді в неї зявилася думка.

Треба взяти дитину з дитячого будинку, і в нас буде свій син. Чомусь хотілося саме сина. Але як на це подивиться Максим? Раптом не захоче? Та й чужа дитина…

Довго думала, не знала, як сказати, але під час вечері вимовила:

Максиме, а може, нам узяти дитину з дитбудинку? і уважно подивилася йому в очі.

Чоловік навіть поперхнувся, прокашлявся, а потім відповів:

Оленко, ти мої думки читаєш. Я давно про це думав, але не знав, як ти до цього віднесешся. Та все ж сподівався, що зрозумієш.

Боже, Максиме, як я рада! кинулася до нього дружина.

Дізнавшись усе про дитячий будинок, вони поїхали до міста. Він знаходився за високим парканом біля лікарні. Нарешті вони увійшли до кабінету директорки, попередньо дізнавшись її імя.

Добрий день, Наталіє Миколаєвно, ввічливо привіталися обоє.

Добридень, сідайте. Знаю, розмова буде довгою.

Наталія Миколаївна все докладно пояснила, розпитала про них самих, а також про те, які документи потрібно подати. Розмова затяглася директорці треба було зрозуміти, які люди перед нею.

Нарешті вона запропонувала:

Ходіть, подивіться на дітей.

Дітей було небагато. Олені сподобався хлопчик років семи, який чимось навіть нагадував Максима такий же кремезний і блакитноокий. Максим теж одразу звернув на нього увагу. Наталія Миколаївна, помітивши їхній погляд, зрозуміла. Тихо промовила їм на вухо:

У Дмитрика є молодший братик Ярик. Ми не можемо їх розлучати, і поглядом в