Що ти робиш у моєму ноутбуку? – Невідомий навис над незнайомкою. Вона ніколи не бачила його таким…

Щоденник.

Сьогодні сталося щось страшне.

«Якого біса ти лізла в мій ноутбук?» – Олег навис надо мною. Ніколи не бачила його таким…

Я прийшла зі школи, і ще у сінях відчула важкий запах перегару. З кімнати лунав голосний хропіт. Усе ясно – батько знову п’яний. Я пройшла на кухню.

Мати стояла біля раковини, чистила картоплю. Повернулась, почувши мої кроки. Я відразу помітила її червону, опухлу щоку.

«Мам, давай підемо від нього. Скільки можна терпіти? Він же може тебе вбити», – зі злістю випалила я.

«Куди ми підемо? Хто нас таких потрібен? Квартиру не на що зняти. Не бійся, не вб’є він мене. Боягуз. Тільки переді мною й кулаками махає», – відповіла вона.

Вранці я прокинулася від дивних звуків. Підійшла до кухні – батько стояв біля плити, запрокинувши голову, і пив воду прямо з носика чайника. Я заворожено дивилася на його кадик, як він рухався вгору-вниз. Чула, як вода булькотить у його горлі. «Нехай захлинеться! Будь ласка, нехай захлинеться!» – подумала я з ненавистю.

Але він не захлинувся. Поставив чайник, задоволено крякнув, похмуро глянув на мене запалими червоними очима й пішов у ванну.

Мене скривило при думці, що мати долине в чайник води з-під крана, не прополоскавши його від його слини. Я взяла його і довго мила губкою. Відтоді заприсяглася – ніколи не наливати воду, не помивши чайника.

На зимових канікулах наш клас поїхав у Київ. А коли я повернулася, мати лежала в лікарні.

«Це він тебе?» – різко запитала я, побачивши її забинтовану голову.

«Ні, що ти. Послизнулася, ожеледь на дворі».

Але я знала – вона бреше.

Від постійних травм у неї почалася гіпертонія. Через півроку вона померла від інсульту. На поминках батько плакав п’яними сльозами, то згадуючи свою «кохану Галинку», то лаючи її останніми словами.

Казав, що я вся в матір, погрожував убити, якщо я теж його покину.

Я ледве дочекалася закінчення школи. На останній дзвінок не пішла. Наступного дня тихо забрала атестат. Поки батько був на роботі, зібрала речі та втекла.

Він давав гроші на їжу, і я частину ховала. Іноді витягала з його кишені, коли спав. Не багато, але вижити можна. Давно вирішила – поїду до великого міста, буду працювати, а навчатися можна й заочно.

Не боялася, що він шукатиме мене. Дільничний, сусіди знали про його пияцтво – допомагати не будуть.

Я приїхала до Львова, зняла дешеву, хоч і запущену квартиру на околиці, влаштувалася в «МакДональдс». Подала документи в технікум на бухгалтера. Коли на роботі дізналися, що я вчуся, посадили за касу.

Хлопці пробували залицятися. «Спочатку всі вони добрі, лагідні, а потім починають пити або зраджувати. Не знаю, що й гірше. Не вірь їхнім солодким словам, доню. Будь обережна. Я теж була гарненькою…» – часто говорила мати.

Я запам’ятала її слова. На залицяння не відповідала. Надивилася на життя батьків.

Мати в день зарплати йшла в магазин і купувала крупи, макарони, консерви – щоб вистачило надовго. Тепер я робила так само.

Ішла додому з важкими пакетами. Назустріч – хлопець, втопившись у телефон. Я сподівалася, що він мене помітить, але він налетів на мене.

«Вибачте», – сказав він, відірвавшись від екрана.

Я хотіла відповісти щось різке, але побачила його усмішку – і зніяковіла.

«Нічого, я сама винувата», – відповіла й посміхнулася.

Він запропонував допомогу. Я на мить вагалася, але віддала йому пакет. Людина з такою усмішкою не може бути поганою.

Ми познайомились. Олег допоміг донести пакети, але до квартири я його не пустила.

Наступного дня він прийшов у «МакДональдс». Казав, що випадково, але я була певна – це не так. Ми почали зустрічатися.

Олег розповів, що розлучений, що у нього є маленька донька, яку він обожнює. Колишній дружині залишив квартиру, сам жив у друга.

«Ми просто не змогли жити разом. Виявилося, нічого спільного немає», – казав він.

Він часто говорив про доньку, і я подумала – якщо людина так любить дитину, йому можна вірити.

Через місяць він запропонував жити разом.

«Давай знімемо нормальну квартиру. Удвох легше».

Я погодилася. Літала від щастя. У мене тепер буде сім’я.

Ми переїхали, скромно відзначили. Олег одразу заплатив за два місяці. А на третій місяць попросив заплатити мене.

«У доньки день народження. Купив подарунок, ще й аліменти…»

Я, не вагаючись, заплатила.

Згодом з’являлися інші причини – то донька захворіла, то батькам треба допомогти. Тепер за квартиру платила я. Але ми ж сім’я, хоч і не офіційна.

Коли я дізналася, що вагітна, відразу сказала йому. Він не підхопив мене на руки, не кружляв, як у кіно. Лише ківнув.

«Я думала, ти будеш радий», – образилася я.Вона підняла очі на свої речі, які лежали поруч на ліжку кризового центру, і з радістю подумала про те, що тепер у неї є хтось, заради кого варто бути сильною.