Скажіть прямо, докторе: я більше не можу терпіти!

— Лікарю, скажіть прямо! — голос Оксани тремтів, а пальці так сильно впилися в край столу, що кісточки побіліли. — Я більше не можу чекати!

Чоловік за столом повільно підняв голову. Світ настільної лампи відбився у його окулярах, скриваючи вираз очей. Він поклав ручку й глибоко зітхнув.

— Чотирнадцять тижнів вагітності, — промовив він спокійно, наче повідомляв про прогноз погоди.

Оксана застигла. Здавалося, повітря вирвалося з її легень. Губи здригнулися, але ні звука.

— Як… — нарешті прошепотіла вона, відчуваючи, як у горлі стоїть ком. — Це неможливо…

— Можливо, — лікар прикрив картку долонею, уважно дивлячись на неї. — Ви справді не здогадувалися?

Оксана Коваленко, струнка жінка 45 років із короткою каштановою зачіскою й втомленими, але все ще яскравими зеленими очима, ніколи не думала, що опиниться в кабінеті гінеколога клініки «Здоров’я+».

Вона завжди відчувала відразу до лікарень. Різкий запах антисептиків, холодний метал стетоскопа, сліпуче білі халати — все це викликало спогади про материнство, якого їй, здавалося, ніколи не судилося пізнати. Але терапевт із поліклініки на вулиці Вишневій була непохитна:

— Обстеження обов’язкове, Оксанко. У твоєму віці не можна нехтувати здоров’ям.

І ось вона тут. У задушливому кабінеті з плакатами про жіноче здоров’я, де кожний шелест паперу звучав як вирок.

— Але… як? — Оксана стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Ми з чоловіком… ми ж…

Лікар нахилився вперед, склавши руки на столі.

— Буває й так. Вітаю, — у його голосі промайнула ледве помітна усмішка.

Оксана заплющила очі. У голові пронеслося: «Мені сорок п’ять. Я майже бабуся. А тепер…» Вона видихнула, відчуваючи, як сльози кочаться по щоках.

— Який вибір?! — Оксана різко підвелася, стиснувши сумку так, що шкіряний ремінь врізався в долоню. Її голос тремтів, але не від страху, а від гніву. — Ви що, пропонуєте мені… позбутися?

Лікар відкинувся у кріслі, наче відскочив від її тону.

— Я просто зобов’язаний озвучити всі варіанти, — пробурчав він, швидко перегортаючи її картку. — Медичні показники, вікові ризики…

— Мо— Моя дитина — це не «медичний показник»! — Оксана різко відкрила шафку, де висіло її пальто. — І спостерігати мене буде інший лікар, той, хто не бачить у цьому… помилки.