Сноха терпіла, аж поки не вибухнула: історія про мужність та межі терпіння

**Щоденниковий запис**

Свікруха терпіла, поки не вибухнула.

Олена намилила губку й почала відтирати пригорілі плями з плити. Свікруха знову щось варила і, як завжди, забула прибрати за собою. Молоко втекло, каша пригоріла, а тепер усе це міцно присохло до емалі.

Оленко! почувся з кімнати голос Надії Петрівни. Ти там ще довго морочишся? Мені чаю хочеться!

Олена зітхнула, прополоскала губку й поставила чайник. Вже девята вечора, вона тільки-но з роботи, а свікруха цілий день сиділа вдома, але чай собі заварити не могла.

Несу, Надіє Петрівно! відгукнулася вона, намагаючись, щоб у голосі не лунало роздратування.

Дмитро в цей час дивився телевізор у сусідній кімнаті, навіть не підвів голови, коли дружина пройшла повз з підносом. Так кожен день. Він приходить з роботи, вечеряє й сідає до телевізора. А все інше дім, мати, господарство це Оленині клопоти.

Ти цукор забула! незадоволено буркнула Надія Петрівна, коли Олена поставила перед нею чашку. І печива нема. Як же чай без печива пити?

Печиво закінчилося вчора, тихо відповіла Олена. Завтра куплю.

Ось бачиш, не слідкуєш! А в мої часи господиня завжди знала, що в домі є, а чого нема. Я Дмитра сама підняла, і дім у порядку тримала, і на роботі встигала. А ви, молоді, тільки й знаєте, що по магазинах товчеться й по телефону базікати.

Олена промовчала. Сперечатися марно, вона це вже зрозуміла. Надія Петрівна завжди знайде, за що докорити. То борщ пересолений, то пил десь не витерта, то голосно телевізор ввімкнений, то тихо. Іноді Олені здавалося, що свікруха навмисне шукає привід, щоб зробити зауваження.

А Софійку свою знову не забрала з дитячого садка, продовжувала Надія Петрівна, причмокуючи чай. Вихователька дзвонила, питала, де мама. Незручно мені було, чесно кажучи.

Я ж просила вас забрати, у мене нарада була до семи, спробувала пояснити Олена.

А я що, нянька? У мене свої справи є. Ось раніше жінки й працювали, і дітей самі ростили, без нянь і бабусь.

Олена вийшла на кухню й почала мити посуд. Руки тремтіли від образи. Софійка сиділа у групі продовженого дня до сьомої вечора, плакала, бо всі діти вже розійшлися. А Надія Петрівна цілий день була вдома, дивилася телевізор, але онучку забрати не могла.

У спальні на столі лежала стопка дитячих малюнків. Софійка щодня приносила щось із садка то малюнок, то виріб. Показувала мамі, розповідала, як робила. А потім питала:

Мамо, а чому бабуся на мене не дивиться? Я їй малюнок показую, а вона відвертається.

Як пояснити шестирічній дитині, що бабуся вважає її завадою? Що з того часу, як вони переїхали до Надії Петрівни, стара жінка постійно скаржиться, що вдома шумно, що дитина все чіпає, все ламає.

А починалося все добре. Коли Дмитро привів Олену знайомитися, Надія Петрівна була привітна, розпитувала про роботу, про сімю. Навіть сказала:

Гарна дівчина, Дімо. Видно, що вихована. Одружуйся, вже пора.

Весілля було скромне, але веселе. Надія Петрівна допомагала з частуванням, метушилася, раділа. Олена думала, що їм пощастило з родиною, що свікруха буде як друга мама.

Коли Софійка народилася, Надія Петрівна спочатку була в захваті. Онучка, красун