Справедлива кара

**Відплата**

Оленко, у тебе життя як у серіалі один сюжет крутіший за інший, сміялася Соломія, підсміюючись над подругою.

Так, живу на повну, зіграла очима Олена. Але кінець у цього фільму ще невідомий Та я щось придумаю. Треба заміж, вже двадцять вісім. От і працюю над цим.

Та годі тобі, хитнула головою Соломія. Ти ж не хочеш одружуватися. Тобі і так добре, а там обовязки та один-єдиний чоловік.

Хто сказав, що один? знову засміялась Олена. У мене все буде інакше.

Що ти несеш? скривилася подруга. Як можна виходити заміж і мріяти про інших? Це ж ненормально!

Ну, це ти. А це я, відповіла Олена своєю чарівною усмішкою.

Вона була справжньою красуню стрункою, з витонченою фігурою та загадковим поглядом. Чоловіки озиралися на неї, а Олена вміла взяти своє. Її життєвий принцип був простим: “Дають бери, бють віддай з лихвою”. Вона вміла все і завжди краще за інших. До офісу вона прийшла пізніше Соломії, але швидко її обігнала, і тепер подруга була у неї в підпорядкуванні.

Чоловіків на роботі вистачало. Олену любили всі навіть одружені. Та вона вирішила: “Мета заміж. Жонаті геть!” Хоча серед них траплялися такі екземпляри З троєх претендентів вона обрала найперспективнішого Владислава. Він був надійним, симпатичним, майстерним і добре заробляв. А головне слухав її, як святе письмо.

Владислав відразу відчув зміну в її поведінці. Раніше Олена ще фліртувала з Ростиславом та Ярославом, а тепер тільки з ним. “Значить, вирішила, що я найкращий варіант!” радісно подумав він. “Треба діяти швидко.”

Так і сталося. На одному з побачень Владислав подарував Олені великий букет та маленьку коробочку з перснем.

Оленко, виходь за мене. Я довго думав і зрозумів ти будеш чудовою дружиною. І ще я хочу прокидатися з тобою кожного ранку.

Згодна, Владиславе, кивнула вона. Хоча й не чекала такого швидкого кроку. Але ми ж знаємо одне одного.

Спочатку жили в її невеликій квартирі. Потім чоловік запропонував:

Давай продамо її та збудуємо свій дім. Візьмемо кредит, якщо треба. Зараз ми добре заробляємо поступово зведемо.

А де житимемо поки? Знімати? запитала Олена.

Навіщо? Мій батько живе один уже три роки, з того часу, як пішла мама. У нього велика “трійка” місця вистачить. Він не проти.

Так і переїхали до свекра. Богдан був радий. Він і Олена завжди добре ладили, хоч і бачилися нечасто.

Богдан батько Владислава після смерті дружини жив сам. У пятдесят три він виглядав елегантно: високий, з гарною спортивною формою, доглянутою бородою та низьким, привабливим голосом. Жінки крутилися навколо, але вдруге одружуватися він не збирався.

Твій батько виглядає як той актор із реклами сиру, якось сказала Олена.

Владислав лише засміявся.

Час минав. Чоловік пропадав на будівництві, контролюючи кожну деталь. А Олена дедалі частіше залишалася вдома із свекром.

І одного разу вона помітила, що Богдан дивиться на неї якось особливо. Спочатку здалося, потім ні. То обійме, то комплімент скаже, то ласкаво посміхнеться.

“От так справжній чоловік!” блиснула думка. “А чому б і ні? Владислав увесь час на будівництві. А мені хочеться уваги.”

І одного вечора, коли свекор знову обійняв її, вона не відштовхнула й сам