Connect with us

З життя

Свекровь отвергла мою дочь 20 лет назад — теперь пытается нас задобрить цветами и тортом

Published

on

**Записки отца**

В тихом городке Воронеж, среди серых многоэтажек, судьба нашей семьи переломилась двадцать лет назад. Моя жена, Лидия, осталась одна после того, как её муж, Дмитрий, погиб в аварии — всего через несколько недель после рождения нашей дочери, Анны. Это был удар, от которого она едва оправилась. Держа на руках крошечную Аню, Лида чувствовала, как земля уходит из-под ног.

В надежде на поддержку она пришла к свекрови, Галине Степановне. Но однажды ночью та ворвалась в комнату, её шаги гулко раздавались в тишине, а лицо искажала холодная злоба.

— Хватит! — прошипела Галина, швырнув чемодан на пол. — Убирайтесь. Это не внучка мне.

Лида онемела от ужаса.

— Как ты можешь? Это же Димкина дочь! — вскрикнула она, но голос дрожал.

— Врёшь, как сивый мерин! Вон отсюда!

Ошеломлённая, Лида собрала вещи, схватила Аню и вышла в колючий мороз. Они брели по улицам, ночуя на скамейках у вокзала. Плач ребёнка разрывал сердце, а ветер пробирал до костей. Спасла их подруга, Татьяна, которая нашла их утром возле булочной — замёрзших, измученных.

— Лидка?! Господи, что случилось?! — вскрикнула Таня, затаскивая их в тёплую квартиру.

С тех пор Татьяна стала для них ангелом-хранителем. Помогла найти работу, дала кров, а позже Лида с Аней перебрались в свою крохотную хрущёвку. Бедно, но зато своё. Годы шли, а свекровь будто стёрла их из памяти. Если случайно встречала на улице — отворачивалась, словно перед ней пустое место.

Прошло двадцать лет. Аня выросла — умница, красавица, училась в мединституте. В день её двадцатилетия мы собрались за столом: Лида, Таня, её парень Артём. Смех, домашний торт, свечи — всё было хорошо, пока не раздался стук в дверь.

Лида открыла — и остолбенела. На пороге стояла Галина Степановна с букетом гвоздик и коробкой конфет. Улыбка её была натянутой, как проволока.

— Ну, здравствуй, Лидушка… Можно войти? — голос дрожал, но глаза оставались холодными.

Не дожидаясь ответа, она шагнула внутрь. Увидев Аню, свекровь всплеснула руками.

— Ой, какая большая выросла! Вся в бабушку!

Аня нахмурилась, оглядывая мать.

— Кто это?

Галина театрально прижала ладонь к груди.

— Твоя мать не сказала? Я же твоя бабушка! Всю жизнь о тебе думала!

Таня грохнула вилкой о тарелку.

— Да ты издеваешься?!

Свекровь сделала вид, что не слышит.

— Пришла мириться, — заявила она будто между делом.

Лида не выдержала.

— Мириться?! — голос её сорвался. — Ты назвала Аньку чужой, выгнала нас на улицу в лютый мороз, а теперь решила в семью втереться?

— Не раздувай из мухи слона, — отмахнулась Галина. — Всё уже прошло.

Аня поднялась, лицо её стало каменным.

— Мне надо подумать, — сказала она и вышла на кухню. Лида кинулась следом.

— Ань, не ведись на её уловки, — прошептала она.

— Почему ты мне ничего не рассказывала? — спросила дочь, скрестив руки.

— Она не заслужила быть в твоей жизни. Утверждала, что ты не Димкина дочь.

Аня стиснула зубы.

— Правда так сказала?

Лида кивнула, слёзы катились по щекам.

— Ей всегда было плевать на нас.

Дочь глубоко вдохнула.

— Ладно… Разберусь.

Они вернулись в зал. Аня посмотрела на Галину ледяным взглядом.

— Почему ты пришла только сейчас?

Свекровь заерзала.

— Ну, внученька… здоровье пошаливает. Семья должна держаться вместе.

В комнате повисло молчание. Таня фыркнула, Артём пробормотал:

— Ну и наглость…

— То есть ты пришла, чтобы мы о тебе заботились? — спросила Аня.

— Ну, а как же? — Галина сделала жалобное лицо. — Это же по-родственному.

Лида взорвалась.

— По-родственному?! Ты нас на улицу вышвырнула, а теперь родство вспомнила?!

Галина скривилась.

— Я же извиняюсь…

Хотя ни слова извинения не прозвучало.

Аня заговорила спокойно, но так, что мурашки побежали по коже.

— Мама всю жизнь ради меня горбатилась. Ты нас предала. Ты мне не бабушка. Ты просто чужая тётка, которая хочет, чтобы её забыли.

Лицо Галины исказила злоба.

— Пожалеешь, — прошипела она.

— Нет, — твёрдо ответила Аня. — Уходите.

Дверь захлопнулась. Аня обняла Лиду.

— Прости, что тебе пришлось столько вынести, — прошептала она.

— Тебе не надо было за меня заступаться, — всхлипнула Лида.

— Надо, — дочь сжала её руку. — Ты — моя семья.

Таня вдруг хлопнула в ладоши.

— Ну что, торт резать будем?

Все рассмеялись. Впервые за много лет Лида почувствовала — они победили. Пустые слова свекрови ничего не значили. Они с Аней построили своё счастье. Не просто выжили — а живут как надо.

*Вывод: ложное родство — хуже чужбины. Настоящая семья — это те, кто рядом, когда ты в беде, а не когда им что-то нужно.*

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

сім + двадцять =

Також цікаво:

З життя50 хвилин ago

Щось заворушилося під сукнею нареченої, коли вона підписувала шлюбний документ…

Свято було наповнене радісним гомоном. М’яке світло лилося крізь високі вікна, позолочені крісла були зайняті вишукано одягненими родичами та друзями....

З життя51 хвилина ago

Мене покинула рідна матір біля дверей чужої хати. Через 25 років вона влаштувалася до мене прибиральницею, не знаючи, що я – та сама донька.

Мене кинула рідна мати біля чужих дверей. Через 25 років вона влаштувалася до мене прибиральницею, не знаючи, що я та...

З життя51 хвилина ago

Разом назавжди

Одне ціле Хтось, може, і не вірить у це, а хтось переконаний, що справді існують дві половинки, які знаходять одна...

З життя2 години ago

Учні знущалися з нової вчительки, хотіли викликати сльози, але через хвилину сталося неймовірне

У 10-Б класі давно не було постійного вчителя з літератури. Один пішов у декрет, інша не витримала й місяця. Коли...

З життя3 години ago

Тато, це ти? Хлопчик з таємницями на порозі

**«Ти мій тато!»** Я сидів у своїй звичній позі біля вікна, коли почув глухий удар по шибці. Кава розлилася на...

З життя3 години ago

«Це не моя дитина», — сказав мільйонер, коли вигнав дружину з немовлям. Та якщо б він знав правду…

“Це не моя дитина”, холодно прозвучало з уст мільйонера, перш ніж він наказав дружині забрати немовля й піти. Якби він...

З життя4 години ago

12-річна дівчинка з немовлям на руках увійшла до приймального відділення. Та коли вона сказала, чия це дитина…

**Щоденник Оксани Коваль**Того дня, звичайного на перший погляд, у приймальному відділенні районної лікарні сталося щось, що перевернуло життя не тільки...

З життя5 години ago

Я вигнала свою тещу з нашого дому, і сьогодні, розповідаючи про це, я не шкодую.

Сьогодні, перегортаючи сторінки свого щоденника, я згадав той день, коли вигнав тещу з нашого дому. І не жалкую.Вигнана тещаТоді я...