«Сил на суд есть, а на догляд за матір’ю – немає!»

Щоденник.

Не могла доглядати за матір’ю, але судитися зі мною — сили знайшла.

Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Саме вона виростила мене, навчила життя, гладила подряпини на колінках, коли я падала, і пригортала, коли ма знову зникала у пошуках «свого щастя». Вона завжди була в дорозі — то з одним чоловіком, то з іншим, а на мене в неї не лишалося ані часу, ані бажання. З’являлася, як гостя: на день-другий, з кількома фразами й чужим байдужним поглядом, і зникала знову.

А бабуся… Бабуся була для мене всім. І мамою, і подругою, і опорою. Віддавала мені усе — свій час, душу, останню гривню. Навіть коли я виросла й поїхала вчитися до Києва, вона лишалася моєю найріднішою людиною. Та, на лихо, доля вирішила інакше — незабаром бабуся важко захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я кинула навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася за допомогою до матері. Але щоразу чула стогін і нарікання:

— Я сама ледве на ногах тримаюся… Тиск, серце, суглоби… Ти й уявити не можеш, як мені важко. Може, й інвалідом стану!

День у день слухала це — і не розуміла: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, помітивши мою розгубленість, одного разу тихо промовила:

— Вона собі алібі будує. Щоб потім ніхто не докоряв, що не доглядала за матір’ю. Бо сама ж «хвора», не могла.

Так і вийшло. Мати постійно підкреслювала свою «неміч», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через пару років пішла з життя — сталося диво. Матір, раптово одужавши й забувши про всі хвороби, кинулася до суду. Нібито я скористалася станом бабусі, вона була «не при собі», а тому заповіт і дарчу треба скасувати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, звідки в неї сили: ще вчора казала, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.

Щодня я все більше дивувалася: скільки ж у ній злості й жадоби наживи. Де ці сили були, коли бабусі потрібна була допомога? Де ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, сама витягувала догляд за лежачою людиною без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала в трубку й зітхала, як їй погано. А тепер — жвава, активна, бойка. Усім уже розвісила вуха, нібито її бідну матір позбавили спадщини, обдурили, зрадили.

Але ж жодного дня вона не провела біля бабусі. Жодної ночі не сиділа біля її ліжка. Жодного ліку не купила. Усе було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як падала у непритомність, як просила води серед ночі. Лише я чула її останній подих, тримала її холодну руку, плакала біля її голови…

Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона подивилася мені в очі й сказала:

— Я не хочу, щоб твоя матір отримала хоч щось. Ти була поруч, лише ти. Це — твоє. Ти заслужила.

Я не хочу помсти. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю нікому, навіть рідній матері, знищити волю людини, яка дала мені усе. Я маю це відстояти — не заради квартири, а заради пам’яті. Заради любові. Заради справедливості.

Нехай мати подає позови, розповідає казки знайомим, грає трагедію. Я знаю правду. І поки в мене є голос — я його не віддам.