Сила жіночої долі

Жіноча доля

Олену й Василя вважали ідеальною парою. Обоє гарні, успішні, з грошима, тільки дітей у них не було. Лікарі лише розводили руками, ставлячи невтішний діагноз.

Але вони не втрачали надії. Ходили до церкви, молилися, їздили по святих місцях. До кого тільки не зверталися. Як тільки чули, що в якомусь селі живе стара знахарка, одразу ж їхали до неї. Одна з них і сказала, що дитина буде, навіть не одна, але через біль і втрати. Багато вона тоді говорила. Олена так зраділа, що слухала крізь піввуха, нічого не запамятала, окрім одного треба вірити.

“Жили б собі, подорожували, грошей же повно, а вони трагедію влаштовують. Діти невдячні, виростуть, й склянки води в старості не подадуть”, обговорювали її за спиною.

“Вже стара, у самої, мабуть, купа хвороб, а туди ж дітей хоче. Про онуків треба думати” Але звідки онуки, якщо дітей нема?

Олена якось сказала Василеві, що не тримає його, щоб знайшов собі молоду жінку, яка народить йому дитину, та й не одну. Він так на неї подивився, що вона пожалкувала про свої слова й більше не піднімала цього питання. Так і жили.

Усе було: робота, квартира, гроші, але виявилося, що для щастя цього замало. Олена знала, що була б найкращою матірю на світі. Уявляла, як би колихала на руках маленьку дитину, схожу на них із чоловіком, як би вона робила перші кроки, пішла б до школи Інколи вона й сама переконувала себе: “Живуть же люди й без дітей. Значить, така доля. Бог не дає дитини, значить, не заслужила”. І шукала в собі вади, за які її міг покарати Господь.

Може, молитви допомогли, може, Всевишній змилувався над ними, за терпіння й віру нагородив їх. Одного разу сталося те саме диво, у яке вони так вірили.

Олена вже не стежила за критичними днями. Тому коли вранці відчула нудоту, подумала, що щось не те зїла вчора. Але нудота повторилася й наступного ранку. Потім варила борщ, і від запаху мяса їй знову зледало. А може Та ні, не може бути! І все ж Олена пішла до аптеки й купила два різні тести.

Як часто ми сподіваємося на диво, а побачивши його, сумніваємося й не віримо своїм очам. Олена теж не одразу повірила, коли побачила дві заповітні смужки. Ледь дочекалася Василя з роботи, щоб поділитися з ним радістю.

“Я вагітна”, випалила вона, щойно він увійшов у квартиру, і простягнула тест.

Вони кинулися одне до одного, обійнялися й так стояли довго, поки сльози радощів не висохли на очах.

Василь не дозволяв їй піднімати важке, навіть до магазину забороняв ходити без нього, щоб вона не тягала пакети. Постійно питав, як вона почувається.

“Годі вже трястися надо мною. Жінки й старші за мене народжують”, ображалася Олена.

“Мені байдуже на інших жінок, у мене є тільки ти. Не хочу, щоб з тобою й нашою дитиною щось трапилося”, казав він, цілуючи дружину. “До того ж, мені приємно доглядати за вами”.

Коли зявився живіт, сусіди й колеги не залишили цього без уваги. Хтось щиро тішився за подружжя, а хтось не приховував свого несхвалення.

“Що, все ж таки ЕКО зробили?..”

“Не народжує, або народить каліку”, промовила одна сусідка іншій на лавці біля будинку.

Олена почула й швидко пішла геть від “доброзичливців”. Ішла, гладячи живіт і примовляючи:

“Нікого не слухай. Ти будеш найкрасивішою й найрозумнішою”. Вона вже знала, що буде дівчинка.

Раніше Олена обходила стороною дитячі відділи, а тепер сміливо заходила в магазин і вибирала найкращий одяг для малечі. Дома розгортала й милувалася, уявляючи в ньому свою донечку. Притискала крихітну сукнянку до обличчя. Вона пахла магазином, але все одно це був одяг її дитини.

Коли прийшов час народжувати, вони з чоловіком домовилися в самій кращій клініці, щоб зробили кесарів, боячись непередбачуваного під час пологів. Вони занадто довго чекали, щоб ризикувати. Дівчинка народжувалася здорова. Не було дня, щоб вони не дякували комусь ізгори за дароване їм щастя.

Молока в Олени не було, купували найдорожчі й найкращі суміші. Обоє могли годинами дивитися, як малеча спить. Потім були перші зубки, перші слова, перші кроки. Чоловік запропонував Олені не виходити з декрету на роботу. Він добре заробляє нехай сидить з дитиною вдома.

“Ніяких садочків, від інших дітей хворість нахватає”.

Донька стала сенсом життя для Олени, вона із задоволенням сиділа з нею вдома. Марійка росла в любові, гарною й слухняною дівчинкою, проблем батькам не створювала.

До щастя швидко звикаєш, перестаєш помічати його.

Марійка вже вчилася у школі. Якось увечері вона робила уроки, Василь читав газету, а Олена готувала вечерю. Залишилося нарізати овочі на салат, коли вона згадала, що забула купити майонез.

“Василю, я швидко