Син до батька: «Подаю на розлучення, вже набридло! Права мами – дружина в мене лінива. Скільки ще можна сам вигрібати?»

Тарас Коваль, стоячи в тінях старого підїзду, схрестив руки і, майже шиплячи, вигукнув:
Подаю на розлучення! Досить! Моя дружина мов сухе листя, лінуватий і безжалісний. Скільки ще можна самотужки нести цей вантаж?
Іван Коваль, згорблений роками, підняв погляд, в очах блиснула туга, і він спокійно відповів:
Прости мене, сину.
За що? спитав Тарас, голосом, що стискав грудну клітку.
За те, що я не завжди був добрим до твоєї матері. Це моя провина, що в тобі зростав темний куток, в якому живе думка про розлучення
Ти кажеш не розлучатися? Тарас підвів брови, втрачаючи рівновагу.
Ні, не розлучайся. Навіть не думай про це, крикнув Іван, ніби боронячи сімейний вогонь.
Терпіти до кінця? запитав син, схрестивши руки ще сильніше.
Не треба терпіти, сказав батько, голосом, що гортався, як вітри над Дніпром. Ти не терпиш її, а своє жорстоке ставлення до неї. Змінюйсь сам і весь світ навколо зміниться.
Як? торкнувся Тарас губами губи, ніби шукаючи відповіді в повітрі.
Поглянь на Зоряну, як вчить Господь. Вона дар Божий для тебе, радість твоїх днів, помічниця, мати майбутніх дітей. Крихка посудина, яку Бог вручив у твої руки, тримай її ніжно, обережно, берегти. Усе інше дрібниці.
Якщо вона сьогодні не вміє чогось, навчиться. Ти сам не все знаєш, продовжував Іван, голосом, що розвалював кам’яні стіни будинку. Якщо щось не встигає, підкріпи її своєю силою і любовю. Якщо не знає, розкажи ввечері за чашкою чаю, обійнявши її за плечі. Ваш шлях лише ваш. Ваша любов лише ваша. Той, хто вкладає в твої очі ненависті, ворог вашого дому. Навіть якщо це твоя мати, брат чи найкращий друг не суди їх. Пробач і дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов готовий померти без роздумів, а нікому не дозволиш навіть словом зачепити твою сімю.
Вас із Ганною теж хотіли розлучити? спитав Тарас, відчуваючи, як серце стискає холод.
Ми й без «помічників» час від часу сварилися. Дурними були, гордими У вас інше життя. Божий суд не гонить вас. Просіть у Нього мудрості, поступайтеся одне одному, жалуйте і підбадьорюйте. Любов це не просто слово, вона зростає. У глибині старості ти зрозумієш всю її велич, коли ввечері обіймеш Зоряну за плечі, і не знадобиться жодне слово.
Тиша заповнила простір, ніби тяжка завіса, і Тарас, вперше за довгий час, подивився на свою дружину не як на проблему, а як на людину, що так само втомлюється, має слабкості, чекає тепла та підтримки. Йому стало соромно, що раніше він бачив лише недоліки, а не ті очі, що колись світлися радістю поруч із ним.
Тієї ночі, коли місячне світло розливалося над полем, Тарас повернувся до дому без докорів. Він підбіг до Зоряни, обійняв її і тихо шепнув:
Пробач, кохана. Я не бачив у тобі найціннішого дару мого життя.
В її очах промайнула іскра та сама, що колись зєднала їхні серця. Слів не треба було. Тільки тиша, дотик і розуміння, що вони ще раз разом. Бо справжня любов не згасає; вона часом ховається під шаром образ і буденних турбот, та, полита увагою, терпінням і ніжністю, прокидається ще сильнішою, ніж була спочатку.